Театральний тиждень

Наступного дня Ліда запропонувала сходити в театр імені Франка, на один мюзикл, який їй подруга рекомендувала — «Едіт Піаф. Життя в кредит». Цей мюзикл так вразив їх обох, що Мирослав одразу запропонував сходити на нього ще раз. Ліда тільки відповіла, що зірвав із язика, і вона саме про це також думала.

Схоже, цей тиждень Ліда вирішила приділити театрам і, коли в середу вона запропонувала сходити в театр «Чорний квадрат», Мирослав почав підозрювати щось неладне. Безперечно, «Чорний квадрат» сподобався, ба більше, він поділив театри умовно на три категорії — опери та балету, «Чорний квадрат» та всі інші. Ну, це досить умовно, так, щоб нікого не образити, по правді, всі театральні колективи Києва почали стрімко розвиватися і ставати цікавими, тому цей поділ умовний і суб’єктивний. Після спектаклю ніч була палка та пристрасна, так, ніби це востаннє. Знову якесь передчуття не давало спокою Мирославу.

У четвер після роботи вони просто гуляли центральними вулицями Києва, повечеряли в одному з нині популярних грузинських ресторанів, а в п’ятницю Ліда знову запропонувала сходити в театр Франка на спектакль «Моя професія — сеньйор з вищого світу», там ще Задніпровський грає головну роль. Таке пропускати гріх, тому Мирослав підтримав ідею.

В обід він нарешті наважився і пішов до метро «Лук’янівська». Спочатку він поміняв в обміннику, який був поруч, 500 доларів. Це ті гроші, які в нього лишилися після подорожі в Марокко. Загалом Мирослав відкладав лише 2–3 тисячі доларів, так, на всяк випадок, але, оскільки часто подорожував, то вони довго не затримувалися. Звісно, до нових відкладених заощаджень.

Там, у фірмовій крамниці фірми Applе, яку він заздалегідь запримітив, купив Ліді подарунок, новісінький iPhone 4S. Продавець почав говорити, що ось-ось має вийти нова покращена п’ята модель, але чекати не було ні часу, ні бажання. Він би й раніше купив їй той iPhone, але хотів пересвідчитись у її ставленні до нього без оцих допінгів у вигляді дорогих штукенцій.

Придбати квитки на цей спектакль та ще й у день спектаклю — то ще той квест, а насправді майже неможливо. Сьогодні п’ятниця, і був шанс, що багато не киян просто роз’їдуться з міста, і ажіотаж трішки спаде, що дасть надію дістати квитки. Мирослав відпросився з роботи й приїхав трішки раніше до театру. Запитав у касі, чи немає зайвих двох квитків, на що касирка від душі посміялася, зауваживши при цьому, що їх розкуповують за перші декілька днів. Вона порадила запитати в перекупників, які вештаються поряд із театром. Мирослав так і зробив, і дістав-таки два квиточки, та ще й на непоганих місцях.

Ліда прийшла майже перед самим початком, і вони займали свої місця вже коли почався спектакль. Мирослав одразу помітив, що Ліда сьогодні якась не схожа на себе, не така, як завжди. Вона дуже стримана, не так палко проявляє свої емоції. Мирослав це списав на втому від напруженого робочого тижня і від насиченості культурними подіями після роботи.

З перших хвилин вистави в залі стояв регіт, звісно, не такий, як у кінотеатрах, але справжній регіт. Не сміх, як зазвичай у театрах, а справжнісінький нестримний регіт. Це якось швидко перелаштувало, і навіть настрій почав повертатися й до Ліди. Вона також періодично сміялася, не так, як завжди, але в її очах вже з’явилися якась радість. «Нічого, — думав Мирослав. — Зараз я твою хандру одразу виб’ю своїм подарунком».

В антракті Мирослав замовив кави, щоб трішки збодритися, і взяв декілька бутербродів, бо чомусь сильно зголоднів. Ліда спокійно стояла біля столика, чекаючи на нього. Мирослав у передчутті її нестримної реакції, схожої на Машину, так ніби між іншим поклав на стіл ще запакований, найновіший, який лише був на той час iPhone 4S, білого кольору, його серце калаталося в передчутті її реакції. Ліда ж спокійнісінько глянула на подарунок, лише трішки поворушивши губами, демонструючи щось віддалено схоже на усмішку, але то точно була не усмішка, а радше якесь далеке її відлуння.

«Не на таку реакцію я очікував», — промайнула думка в здивованого Мирослава.

Ліда взяла його за руку й поглянула у вічі. Мирослав, ще нічого не розуміючи, продовжував очікувати реакції, типу «вау… круто… дякую… кохаю і все таке…», але Ліда, дивлячись на нього і зовсім не звертаючи уваги на телефон, тихим, майже благаючим голосом промовила:

— Я маю тобі щось сказати…

Нарешті Мирославу почало трішки доходити, що щось реально сталося, про що він абсолютно нічого не знає. Його серце калаталося в передчутті найгіршого, але те, що він почув, перевершило навіть його найсміливіші очікування.

— Мене відправляють у відрядження на 3 місяці.

У Мирослава бутерброд ледве не випав із рук. Думки закрутилися, переплутуючись одна з одною так, що все навкруги поплило, ніби він одягнув чиїсь, не свої, окуляри.

— А як же я?.. — лише видавив із себе Мирослав.

Ліда почала пояснювати, що в неї така робота і це лише на 3 місяці. Мирослав її слухав, але вже не чув, його думки кудись улетіли далеко і, повернувшись на якусь мить, він запитав:

— Так ти увесь тиждень знала, ось чому всі ці театри та кіно!..

— Я хотіла, щоб ти запам’ятав щось ніби наперед, — почала без абсолютної потреби виправдовуватися Ліда.

Мирослав відчував, що щось не те, але навіть подумати не міг, що все так швидко відбудеться, і знову, прийшовши в себе і впіймавши той момент, коли думки не паморочяться, запитав: