Поїзд 81

Мирослав узяв свій рюкзак і попрямував до потяга. Білетів нормальних купити йому не вдалося, оскільки все вирішувалося в останню мить, тому єдині квитки, які вдалося дістати, були в плацкартному вагоні та ще й бокові на верхній полиці. Поїзд уже стояв на платформі й пасажири без особливої метушні заходили всередину. Провідником виявився високий худорлявий чоловік, десь років п’ятдесяти, із сумним стомленим обличчям, побитим життям та алкоголем.

— Ваш білет, — звернувся провідник.

Мирослав дістав квиток:

— Ось, — протягнув його.

— Дванадцяте місце. Проходьте, — не піднімаючи очей, вимовив провідник.

— Дякую.

Мирослав знайшов своє місце, закинув рюкзак і почав роздивлятися навкруги.

У носі знову залоскотало, о ці нові-старі запахи, спогади дитячих поїздок у Крим на відпочинок, у різноманітні дитячі табори, запахи з історією. Старі вагони пахнуть пригорілим металом, жиром, перемішеним із брудом та гряззю, затхлою білизною, шкарпетками та ще мільйоном різноманітних відтінків, але головний запах вагона — це запах руху та пригод. Подорожуючі ще якийсь час метушилися, розсаджуючись по місцях та ховаючи під нижні полиці свої валізи, а радше різні сумки та торбини.

Рівно о 18:35 вечора поїзд тихенько рушив. Спочатку був невеличкий поштовх, потім стримуючий тормоз і вже потім плавний рух. Мирослав помітив, що у вагоні було ще багато вільних місць. Дивно, коли він шукав квитки, було лише оце дванадцяте місце п’ятий вагон, можливо, ще по дорозі люди підсядуть.

Поряд їхали два молодики з подругою, а ще молода жінка з дитиною і, схоже, зі своєю матір’ю. Вони всі сиділи разом. Добре, що трапився квиток із верхньою полицею, все одно ця жінка благала би помінятися місцями, аргументуючи це тим, що в неї маленька дитина та стара матір. Знаючи себе, Мирослав їм би точно не відмовив, а так все із самого початку визначилося.

Потяг поступово набирав хід, і оце «чух-чух… чух-чух… чух-чух», попереду години й години оцього «чух-чух… чух-чух…», які чомусь не дратують, не набридають, а геть зовсім навпаки заспокоюють і навіть трішки гіпнотизують. Молодики поруч спробували відчинити вікно на прохання дівчини, смикали його, смикали так, що зі зворотного боку воно тріснуло. У ту ж мить по купе пробіг вітерець.

«Трохи привідчинене вікно, яке тріснуло та ще й заклинило», — гарний початок, подумав Адріан.

Дівчина покликала провідника, той прийшов, смикав-смикав його і з байдужим виглядом декларував, що вікно зламане й прийдеться їхати з напів відчиненим. Добре, що був липень, і, як для середини літа, надворі стояла досить тепла, але не спекотна погода. Провідник прикрив зламане вікно шторкою і пішов по своїм справам. Але, як виявилося згодом, легкий вітерець — то навіть ліпше. Дихати із часом стало легше.

Десь приблизно через годину-півтори від початку подорожі, роздаючи постіль, провідник запитав:

— Чай будете?

Бувають такі запитання, поставлені в якийсь особливий момент, що ніби відкривають двері у геть новий світ роздумів і фантазій. Це саме той момент і те запитання.

«Гаразд, а чому провідник поставив запитання саме в такій формі? Чому він не поцікавився, що я хочу чи що мені потрібно? Лише оце: «Чай будете?». І на яку відповідь він очікував? У принципі варіантів відповіді було лише дві — так або ні. Як усе просто виходить, усього так або ні. Провідник, напевно, не знав, що після шостої вечора я ні чаю, ні кави взагалі не п’ю. А якщо так, то моя відповідь «ні» була запрограмована й передбачена заздалегідь. Дивно виходить, а якщо не лише ця відповідь запрограмована заздалегідь…

І взагалі яка ймовірність почути в старому поїзді в плацкартному вагоні запитання на кшталт: «Шампанське будете?» або «Фрапе будете?» чи «Устриці подавати?». Абсолютно нульова. Тобто жодного шансу, жодного варіанту. Це якби навпроти мене в цьому поїзді в цьому вагоні в цей час на одинадцятому місці їхала принцеса Швеції, така ймовірність абсолютно точно дорівнює нулю».

Ці роздуми трішки спантеличили Мирослава й він продовжив розмірковувати далі під оце «чух-чух… чух-чух»: «Чому я обрав саме Марокко? Чому не Південну Африку, Європу чи Японію? Чи були в мене якісь варіанти обрати іншу країну для подорожі?».

Мирослав почав пригадувати навчання у Франції, там він підробляв якийсь час барменом-офіціантом у марокканському ресторані, і там у нього були навіть знайомі приятелі марокканці. Ще дуже часто його компанія проводила корпоративи саме в різних марокканських ресторанах Києва. Ця культура й особливо кухня завжди приваблювала його. А ще нещодавно він дивився передачу про подорожі, де саме ведучі вихваляли цю неймовірну країну. Ну і найголовніше, йому кортіло покупатися в океані саме з африканської сторони Атлантики, при цьому об’єднавши відпочинок із цікавою екскурсійною програмою. Мирослав сам не помітив, як усі пазли склалися, і в нього просто не було шансів обрати щось інше.

А з цим місцем у поїзді… Яна відтягувала відповідь до останнього, і лише позавчора в п’ятницю ввечері повідомила, що не зможе поїхати. Варіантів добратися до Львова також не було. На автобус усі квитки були продані, автомобілем довго й не вигідно, лишалося лише потягом. І щоб встигнути на літак, підходив лише цей поїзд 81 і цей рейс Київ — Ужгород. Ну і нарешті, у касі повідомили, що лишився лише оцей один квиток у п’ятий вагон дванадцяте місце.