Розділ 9. Тіні і натхнення

Після урочистого відкриття скульптури, до Бревека почали надходити нові пропозиції на проєкти, і життя його стало ще насиченішим. Його робота над скульптурою Григорія Купріяновича не лише привернула увагу громадськості, а й дала йому потужний поштовх до нових ідей та можливостей. Однак, із часом він помітив, що поряд з натхненням почала з'являтися певна напруга — невидима тінь, яка час від часу нависала над його думками.

Альона помітила це першою. Вона бачила, як Бревек, зазвичай спокійний і впевнений у собі, став більш зосередженим, іноді навіть відстороненим. Часто він довго засиджувався у своїй майстерні, а його звичні прогулянки та вечори, проведені разом, тепер обмежувалися швидкими зустрічами.

Одного вечора, коли вони обидва були вдома, Альона вирішила відверто поговорити з ним.

— Бревеку, я помітила, що останнім часом ти зовсім не схожий на себе, — почала вона, коли він, занурений у роздуми, сидів за столом із блокнотом, на якому були безліч ескізів. — Що тебе турбує?

Він підняв погляд і трохи здивовано подивився на неї.

— Не знаю, Альоно, — зізнався він після паузи. — Знаєш, після скульптури Купріяновича, я отримав багато нових пропозицій. Усі хочуть, щоб я працював над їхніми проєктами. Але замість радості я відчуваю... якесь напруження. Здається, ніби я втрачаю зв’язок із собою.

Альона слухала уважно, намагаючись зрозуміти його відчуття.

— Із собою? Ти маєш на увазі творчий напрямок? — запитала вона, вдивляючись у його обличчя.

— Мабуть, саме так, — відповів Бревек, зітхнувши. — Після роботи над такою значущою скульптурою, я почав сумніватися в тому, чи зможу створити щось настільки ж вартісне. Часом я почуваюся так, наче не я контролюю свої ідеї, а вони мене. Усі ці очікування... Мені просто потрібно було трохи часу, щоб знову відчути себе, свою пристрасть.

Альона підійшла до нього ближче, поклавши руку на його плече.

— Бревеку, твої роботи вражають не лише тому, що ти вмієш створювати красу. Ти розумієш, що таке справжній зміст, відчуваєш глибину, тому твої роботи такі особливі, — сказала вона м’яко. — Можливо, замість того щоб поспішати, ти можеш дати собі час, щоб знайти натхнення знову. Адже воно може бути будь-де — в природі, у людях, у тих самих маленьких моментах, які дарують відчуття щастя.

Він задумливо кивнув, розмірковуючи над її словами.

— Мабуть, ти права, — сказав він. — Мені потрібно трохи зупинитися, хоча б на час. І, можливо, не перейматися тим, як бачать мене інші.

Альона всміхнулася, відчуваючи, що він починає заспокоюватися.

— Знаєш що? Завтра в нас обох вихідний. Як щодо того, щоб провести цей день у горах? Трохи свіжого повітря і природи тобі точно не завадять, — запропонувала вона.

Його обличчя просвітлішало.

— Це ідея! Давно хотів вирушити кудись за межі міста і просто побути серед природи, — відповів він з полегшенням.

Наступного ранку, Альона та Бревек вирушили з самого світанку, покидаючи місто за собою, щоб відправитися до гір. Дорога вела через мальовничі села, луки і ліси, що тяглися аж до підніжжя високих скелястих вершин. Поки вони їхали, Альона помітила, як з кожним кілометром Бревек ставав більш розслабленим. Віддаляючись від міста, вони ніби залишали там усі напруження та тривоги, і поволі занурювалися в гармонію природи.

Коли вони дісталися до маленького селища, що розкинулося біля гір, було вже пізно вранці. Бревек припаркував машину біля невеликого кафе з дерев'яними столиками на терасі, звідки відкривався вид на гори, що велично здіймалися у небо.

— Що скажеш на каву перед підйомом? — запитала Альона, підморгуючи.

— Це звучить чудово, — відповів Бревек, усміхаючись.

Вони замовили дві великі кави й сіли на терасі, звідки перед ними розкинувся панорамний вид на долину. Ранкове сонце освітлювало вершини, а повітря було свіжим і прохолодним. На мить вони просто сиділи в тиші, насолоджуючись спокоєм й красою навколишнього світу.

— Тут дійсно ідеально, — сказав Бревек, обводячи поглядом гори. — Мені здається, що природа знає, як говорити з нами мовою, яку ми не завжди розуміємо. Але вона нагадує нам про те, що є щось більше, ніж ми.

Альона кивнула, відчуваючи те ж саме.

— У такі моменти розумієш, що не все в житті мусить бути складним, — відповіла вона. — Це те, що ти казав учора. Ми іноді забуваємо про простоту, про прості речі, які дають сили й натхнення.

Він задумливо подивився на неї, і в його очах засвітилася вдячність.

— Дякую, що запропонувала цю поїздку, — сказав він. — Я дійсно цього потребував.

Після кави вони вирушили стежкою, що вела до одного з оглядових майданчиків, звідки відкривався вид на долину з кришталево чистими озерами й густими лісами. Бревек уважно розглядав природу, ніби намагався вловити кожну деталь — гру світла й тіней на схилах, тонкі лінії дерев, кольори, які змінювалися під сонцем.

Альона йшла поруч із ним, адже їй було приємно бачити, як він поступово віднаходить своє натхнення. Здавалося, що ці гори, ця природа наповнюють його душу новими ідеями та енергією.

— Знаєш, — сказав він раптом, зупинившись на мить, — я починаю розуміти, що не всі мої роботи повинні бути великими. Не обов'язково кожна скульптура чи архітектурний проєкт мають бути чимось грандіозним. Можливо, справжня сила — у простоті, у речах, які говорять самі за себе без надмірних деталей.

Альона усміхнулася, почувши це.

— Я завжди вірила, що твої роботи особливі саме тому, що ти вкладаєш у них сенс, а не розмір чи гучне ім'я, — сказала вона. — І, мабуть, найкращі ідеї приходять саме тоді, коли ми дозволяємо собі бути просто собою, відчуваючи світ таким, яким він є.

Вони стояли на вершині пагорба, дивлячись на величну красу гір і природи навколо, і обидва відчували, як невидимі тіні напруги поступово зникають, залишаючи місце для натхнення, для нових думок та мрій.

Повернувшись до селища пізно ввечері, вони знайшли маленький готель, де зупинилися на ніч. Номери були простими, але затишними, і після дня, проведеного в горах, усе здавалося ідеальним.