Розділ 4. Випробування для серця

Початок осені в Любліні огортав місто теплими барвами, сонце м’яко освітлювало вулиці, а легкий вітер гойдав золотисте листя дерев. Альона прямувала до лікарні, вдихаючи свіже повітря. Щоразу, коли вона проходила повз парк, де вони часто гуляли з Бревеком, їй здавалося, що Люблін сповнений особливого спокою та тепла, навіть попри всі виклики, які чекали на неї всередині лікарні.

Сьогоднішня зміна обіцяла бути важкою — кілька пацієнтів потребували особливої уваги. Відділення інтенсивної терапії було заповнене. Альона заздалегідь підготувалася до тривалого дня, який мав би випробувати її сили та терпіння.

— Як ти, Альоно? — запитала Ізабелла, помітивши колегу, коли та зайшла до відділення.

— Готова до боротьби, — відповіла Альона з легкою усмішкою, хоча в глибині душі відчувала напругу.

Ізабелла зрозуміла її з півпогляду.

— Я знаю, як це важко, але ти справляєшся, — сказала вона, підбадьорюючи.

Альона лише кивнула. Вона знала, що Ізабелла завжди її підтримує, але кожен день у лікарні відчувався як новий іспит, що вимагав від неї всіх сил і волі.

Її першим завданням була перевірка стабільності стану пацієнтів після нічної зміни. Декілька випадків були складними, але один з них потребував негайної уваги — чоловік середнього віку, якого привезли з підозрою на інфаркт. Він перебував у критичному стані, і кожна мить була на вагу золота.

— Пульс стабільний, але тиск низький, — сказала Альона лікареві, який уважно вдивлявся у монітори.

— Нам треба діяти швидко. Спробуймо підняти тиск медикаментозно, але якщо це не спрацює, знадобляться більш радикальні заходи, — відповів лікар, нахилившись до монітора.

У такі моменти, Альона відчувала, як хвиля адреналіну наповнює її, допомагаючи зосередитися. Її рухи були точними, а розум — ясним. Вона вже багато разів бачила подібні випадки, але кожного разу відчувала внутрішнє хвилювання, знаючи, що несе відповідальність за чуже життя.

Вони разом з лікарем діяли швидко, дотримуючись протоколу. Альона надавала допомогу, контролюючи рівень кисню, готувала препарати, поки лікар вводив їх пацієнту. Через деякий час монітор показав стабільніший ритм серця, і напруга трохи зменшилася.

— Виглядає краще, — промовила Альона, вдихаючи з полегшенням.

Лікар кивнув, але на його обличчі все ще залишалася напруга.

— Подивимося, як він триматиметься далі, але основну кризу ми пройшли, — відповів він.

Впродовж дня, Альона ще кілька разів поверталася до цієї палати, перевіряючи стан чоловіка. Кожного разу вона з острахом зазирала на монітор, відчуваючи, як її серце прискорюється від хвилювання. Але все було стабільно, і чоловік йшов на поправку.

Наприкінці дня, коли напруга дещо зменшилася, вона вийшла на подвір'я лікарні, де зустрілася з Бревеком. Він завжди чекав на неї після важких змін, щоб підтримати і подарувати трохи спокою після виснажливого дня.

— Як минув день? — запитав він, помітивши її втомлений вигляд.

— Був один випадок... Майже критичний, але, здається, ми його витягнули, — відповіла вона, трохи зітхнувши.

— Ти чудово справляєшся, Альоно. Я бачу, скільки сил ти вкладаєш у свою роботу, — сказав він, обіймаючи її.

Альона відчула, як напруга поступово відступає, відчуваючи спокій поруч з ним. Вона знала, що цей день був випробуванням, але також знайшла підтримку, яку так потребувала.

— Дякую, що ти поруч, — промовила вона, обіймаючи його міцніше.

— Завжди буду, — відповів він, і вони продовжили стояти у тиші, насолоджуючись моментом спокою.

У наступні дні, ситуація в лікарні ставала дедалі напруженішою. Після кількох кризових випадків пацієнтів постійно надходили нові пацієнти, а відділення інтенсивної терапії було переповнене. Альона ледве встигала знаходити час для перепочинку між змінами, але, попри все, продовжувала боротися за кожного пацієнта.

Одного вечора вона повернулася додому, відчуваючи неймовірну втому. Ледь увійшовши до квартири, вона побачила, як Бревек приготував для неї теплу ванну і накрив стіл вечерею.

— Я подумав, що ти могла б потребувати чогось особливого сьогодні, — сказав він, усміхаючись.

— Бревеку, ти неймовірний, — відповіла вона, і на її обличчі з’явилася щира усмішка.

Вона провела вечір з ним, насолоджуючись рідкісним моментом відпочинку, коли не потрібно було думати про лікарню, хвороби і напружені моменти. Вони говорили про все на світі, але уникали тем, пов'язаних з роботою. Бревек завжди вмів створити для неї атмосферу затишку та спокою, якої вона потребувала після важких днів.

Але невдовзі, її очікували нові випробування. Наступного ранку, коли Альона тільки-но прийшла до відділення, вона почула тривожні новини — кілька нових пацієнтів у важкому стані потребували негайної госпіталізації. Її знову затягнула невпинна круговерть роботи, яка не залишала їй часу навіть на хвилинний перепочинок.

— Потрібно підготувати палату для невідкладної операції, — сказала Ізабелла, підходячи до неї. — У нас серйозний випадок.

Альона кивнула, намагаючись зібрати всі сили. Вона знала, що її команда розраховувала на неї, і, попри втому, її професіоналізм допомагав триматися на висоті.

Вони діяли швидко, як злагоджений механізм, кожен знав своє завдання і працював з неймовірною точністю. Усі їхні зусилля були спрямовані на порятунок ще одного життя. Альона спостерігала за обличчями колег, бачачи на них таку ж втому, як і у себе, але водночас відчуваючи гордість за те, що працює поруч із такими людьми.

Коли операція нарешті завершилася, Альона відчула, що сили майже покинули її. Вона присіла на лавку в коридорі, заплющивши очі і намагаючись відновити дихання. Але в голові все ще лунали звуки моніторів, голоси колег, напруження від відповідальності за кожне прийняте рішення.

— Тримай, — тихий голос Ізабелли з’явився поруч, і вона передала Альоні чашку кави.

— Дякую, — прошепотіла Альона, злегка усміхаючись. Вона взяла чашку і обережно зробила ковток гарячої кави, відчуваючи, як тепло розливається всередині, трохи розслабляючи втомлене тіло.