Глава 7. Повстання мерців

Друга книга, котру прихопила з собою Аереліс, була посібником для некромагів-початківців. Поки шукала її, тільки дивувалась тому, яким шикарним було тут зібрання! Й тільки зараз згадала, що колись на якомусь з занять в сиротинці розповідали, що однією з найстаріших – є бібліотека сімейства Арморн. І про те, що більшість старовинних бібліотек перебувають в стані занепаду – теж розповідали. Але ніхто й словом не обмовився, про книг-дикунок! А от розмах занепаду її шокував.

Та зараз в неї була інша проблема: їй конче було потрібно поговорити з Бренні, поки він остаточно не впокоївся! Головне, відшукати потрібне закляття. Тільки як? Одна справа – відчувати все, що вміщає книга взагалі, й інша – щось конкретне й виокремлене. Шкода лиш, що її ніхто цьому не вчив і, схоже, ніхто й не навчить, тож, доведеться самостійно.

Ері зосередилась на книзі, заспокоюючи її й обіцяючи привести до ладу. Чомусь здавалось, що саме це має на неї вплинути позитивно. Але для початку, навіювала вона книзі, їй потрібно закляття прикликання померлих. Воно й відновлювати, можливо, допоможе.

Книга якось сутужно шелестіла, начебто нарікаючи на важку долю, але за пару хвилин розкрилась на певній сторінці. Проте, перша радість, щодо успішності спроби, швидко вивітрилась, варто було кинути погляд на сторінку: хоч щось на ній прочитати було просто неможливо.

Ері ледь не загарчала з відчаю. Та що ж за щастя?! Всі рядки змазані, букви не розрізнити, а книга наполягає, що потрібне закляття саме тут. А прочитати його як?!

– Дурня це все! – бубоніла під вухо бабця. – Якщо здібності самі не розкриваються – потрібен той, хто їх розкриє.

– Ну, це ж мої здібності! – вперто підтиснула губи дівчина. – Мають же вони якось проявитись?!

– Ну-ну! – насмішкувато прокректала бабця. – Тоді вмовляй далі: а, ну, як зглянуться!

Сердито пирхнувши, Ері повернулась до книги: вона вже й гладила її, й пил з неї здувала, й ледь не виціловувала, але букви так і не проявлялись. Зрештою, не втримавшись, дівчина впала головою на сторінки, й раптом у свідомості майнула проекція необхідного їй закляття.

– Є! – підскочила вона так стрімко, що бабця від неї злякано сахнулась.

– Та, тьху на тебе! – мало не вискнула та старечим голосом. – Мало мені за мого життя переляків було? Я ж так посивію!

– Так ви ж вже сиві, – окинула поглядом її гладко зачесане яскраво-біле волосся.

Бабця мацнула рукою зачіску:

– То злисію.

– Від цього не лисіють! – відмахнулась Ері й рвонула до дверей.

Дівчина летіла коридорами, сходами, й молила аби ні з ким не перетнутись. До обіду час ще був, й вона сподівалась, що всі, хто був у замку, зараз зайняті власними справами. Або ж державними – кому як пощастило на свята. Головне, щоб не завадили її справі. На щастя, ніхто їй не зустрівся, окрім Бертора, та й той порпався в іншому кінці коридору, повз який вона пронеслась вихором.

Вилетівши зовні, Ері помчала до того місця, де впокоїли норена. Завмерши над ним, вона приплющила очі й спробувала детально відтворити подумки закляття, котре їй показала книга. Прокрутивши його перед внутрішнім зором, дівчина зітхнула й, присівши, почала відтворювати його вже над місцем впокоєння монстра, сподіваючись, що звідти вибереться не він все ж, оскільки мав вже розкластись й згинути. З її пальців заструменіли яскраво-зелені промені, сплітаючись в закляття, котре, формуючись в щось схоже на клуби диму, всотувалось у сніг, зникаючи десь в землі.

Якийсь час не відбувалось нічого, й дівчина, розпачливо закусивши губу, вже й не сподівалась побачити бодай дух свого бешкетливого друга. Та раптом садом пронісся дивний звук й з-під снігу почали з’являтись… різні дрібні скелетики.

Ері ошелешено позадкувала: якось не цей ефект вона очікувала. Та найстрашнішим було те, що ці скелетики рухались. Вони глухо торохтіли кісточками й роззирались своїми пустими очницями. Видовище було моторошним. Схоже, зовні вибрались всі померлі тут колись пташки, миші, коти й бозна-хто ще: десятків зо два! Аереліс блимала очима на весь цей анатомічний театр й думала, як би його повернути назад, поки ніхто не помітив. Аж раптом хтось смикнув її за штанину.

Опустивши поволі очі долу, дівчина тільки й встигла прикрити рота рукою: чіпляючись за тканину одягу, по ній ліз скелетик, мабуть, білки, зважаючи на довгий хвіст, хоч і кістлявий. Його щелепи періодично клацали, надаючи й так страхітливій мордочці ще більш лячного виразу.

Верескнувши, Аереліс рвонула до сходів, струшуючи з себе ожилу нежить. Дякувати хоч інші не намагалась її хапати, чи дзьобати. З зубастими книжками не було так страшно, як з оцим-от кістлявим зоопарком! Чомусь скелети її лякали навіть більше, ніж налякав норен. Озирнувшись перед сходами, вона побачила, що та скелето-білка мчить за нею, періодично підхоплюючи й прилаштовуючи на місце то одну, то іншу кісточку, й від цього ставало ще моторошніше.

Закривши рукою рота, щоб не закричати, Ері кинулась до дверей й ледь не отримала ними по лобі в момент, коли вони розчахнулись, й на ґанок вискочив розхристаний Ілмар:

– Що сталось?

Дівчина лиш тицьнула позад себе пальцем, хоча це вже не мало сенсу: чоловік й сам все побачив. Гучно потягнувши повітря носом, він лиш сердито стиснув губи й почав жбурляти якимось закляттям в ті нещастя, що ще якось дибали, хоча більшість вже й порозсипались – дивно, як вони взагалі вибрались зовні, згрібши свої кісточки до купи. Проте, недобілка встигла десь зникнути.

Коли всі скелетики мирно… чи не дуже, але перекочували назад під землю, Ілмар озирнувся на принишклу біля дверей дівчину:

– Ну, і як це називається?

– Ще не всі, – винно видихнула вона.

– Це так закляття називалось? – їдуче хмикнув він.

– Ні, – спорудивши брови хаткою, похитала головою Ері. – Просто не всі, кого закляття витягло, повернулись назад.

Ілмар роззирнувся: начебто жодної кістки не залишилось, хоча видивитись їх на снігу було не так вже й просто. Збігши вниз, він пройшовся вздовж стіни, але посталих мерців більше не було. Чоловік рушив до сходів й раптом почув підозрілий звук. Разом з Ері вони повернулись на нього: з протилежного боку, втиснувшись в сніг, принишк ще один звірячий скелетик, що вже було дивно. Зазвичай ті, кого так витягнули з-під землі, або ж безцільно тицялись в різні боки, або ж виконували накази того, хто їх прикликав.