Епілог

Минув майже рік.

Осінь знову прийшла до міста тихо, майже непомітно. Спочатку пожовкло листя на старих деревах біля парку, потім ранки стали холоднішими, люди почали ховати руки в кишені пальт, а в кав'ярнях знову з'явився знайомий запах кориці, гарячого шоколаду й свіжої випічки. Для Елізабет ця пора року більше не асоціювалася з тривогою чи спогадами, від яких хотілося сховатися. Навпаки, тепер вона чекала жовтня майже з нетерпінням, бо саме в цей час року її життя колись змінилося, а разом із ним змінилося і її ставлення до минулого.

Книгарня «Між сторінками» працювала вже майже рік, і за цей час Елізабет встигла звикнути до дивного відчуття: місце, яке колись здавалося покинутим і навіть трохи моторошним, тепер стало для неї домом. Щоранку вона відчиняла двері, перевертала маленьку табличку на «ВІДЧИНЕНО», ставила на стійку чашку чаю і вмикала старий програвач, який знайшла серед речей бабусі. Іноді музика лунала зовсім тихо, майже гублячись серед шелесту сторінок, а іноді Елізабет підспівувала, коли думала, що ніхто її не чує.

Їй подобалося це життя.

Не тому, що воно стало бездоганним. Бували дні, коли покупців майже не було, коли ламалося опалення, приходили рахунки, які зовсім не хотілося оплачувати, а коробки з новими книгами чекали посеред проходу, нагадуючи, що їх хтось має розібрати. Проте навіть ці дрібні труднощі приносили дивне відчуття спокою, адже тепер це були проблеми, які вона обирала сама, а не таємниці, рішення щодо яких за неї приймали інші.

— Ти знову прийшла раніше за мене.

Елізабет підняла голову й побачила Марка у дверях. У руках він тримав два паперові стаканчики, а на обличчі мав ту саму усмішку, яку вона за останні місяці навчилася впізнавати ще здалеку.

— Я тут працюю, — нагадала вона.

— Я теж.

— Тоді ти запізнився.

Марк поглянув на годинник.

— На три хвилини.

— На чотири.

— Це вже схоже на особисту неприязнь.

Він поставив один стаканчик перед нею, і Елізабет одразу відчула запах кориці.

— Твій чай.

Вона зробила ковток і задоволено усміхнулася.

— Ти нарешті запам'ятав.

— Я багато чого запам'ятовую.

— Наприклад?

Марк сперся руками на стійку й кілька секунд дивився на неї, ніби справді вирішував, що саме назвати.

— Наприклад, що ти не любиш надто солодку каву, а коли нервуєш, починаєш говорити швидше. Ще ти завжди читаєш останні сторінки повільніше, ніж перші, тому що не хочеш прощатися з героями.

Елізабет усміхнулася, похитавши головою.

— Ти занадто багато про мене знаєш.

— Майже рік практики.

— Майже рік?

— Ну добре, — він ледь помітно всміхнувся, — трохи довше.

Вона уважно подивилася на нього, а потім запитала:

— Ти справді пам'ятаєш мене маленькою?

— Пам'ятаю.

— Якою я була?

Марк замислився, а потім відповів із такою серйозністю, ніби йшлося про щось надзвичайно важливе:

— Невгамовною.

— Я?

— Ти могла десять хвилин сперечатися з бабусею через те, що вона не дозволяла тобі читати до пізньої ночі.

— Це зовсім на мене не схоже.

— Дуже навіть схоже.

— І що я тоді читала?

— Казки. Найбільше тобі подобалася історія про дівчину, яка заблукала в лісі.

Елізабет на мить замовкла. Цю книгу вона майже не пам'ятала, але чомусь від слів Марка в грудях стало тепло.

— Ти був поруч, коли бабуся читала її?

— Іноді.

— Чому ти ніколи не розповідав мені цього?

Марк знизав плечима.

— Напевно, тому, що тоді ти ще не була готова все згадувати.

— Ти теж починаєш говорити як моя бабуся.

— Це небезпечно.

Елізабет засміялася й штовхнула його плечем.

— Іди працюй.

— Слухаюсь, директорко книгарні.

— Я не директорка.

— Тоді хто?

Вона озирнулася на полиці, заставлені книгами, на тепле світло ламп і на фотографію бабусі, яку поставила біля каси.

— Напевно, просто людина, яка нарешті знайшла своє місце.

Марк подивився на неї, а потім тихо відповів:

— Тоді, здається, я теж знайшов своє.

Увечері, коли останні відвідувачі пішли, Елізабет закрила двері книгарні, вимкнула світло біля входу, перевірила вікна й повернулася до маленького столика в дальньому кутку. Там стояла стара дерев'яна коробка, яку вона майже не відкривала останнім часом, хоча саме вона колись стала початком усього.

У коробці досі зберігалися фотографії, листи батька, записи бабусі, стара листівка і металевий листок із закладки Марка. Елізабет дістала одну фотографію й провела пальцем по її краю.

На ній була бабуся, поруч стояв її батько, трохи далі — молодий Марк, а маленька Елізабет сиділа на лавці й тримала книгу обома руками.

— Якою ж я була маленькою, — тихо сказала вона.

— І дуже серйозною.

Елізабет озирнулася. Марк стояв біля дверей.

— Ти підслуховував?

— Ні.

— Тоді як почув?

— Ти говориш голосніше, коли думаєш уголос.

— Знову це.

Марк підійшов і сів поруч. Вона передала йому фотографію, а сама ще кілька секунд дивилася на неї.

— Знаєш, іноді мені здається, що я повинна сумувати сильніше, — сказала вона. — За батьками. Я майже нічого про них не пам'ятаю, тому часом виникає дивне відчуття, ніби я не маю права сумувати за людьми, яких знаю переважно з чужих розповідей.

Марк не поспішав відповідати.

— Ти не повинна нічого доводити своїм спогадам.

— А якщо я забуду їх зовсім?

— Не забудеш. Ти зберігаєш кожну дрібницю, яка тобі дорога.

Елізабет поглянула на коробку.

— Раніше вони існували для мене майже тільки як порожнє місце в минулому. Тепер я знаю, що тато любив книги, що він хвилювався за мене і до останнього намагався зробити так, щоб зі мною нічого не сталося. Мені все одно шкода, що я ніколи не зможу поговорити з ним.

Вона витерла сльозу, яка скотилася по щоці.

— Я б просто хотіла одного разу сказати йому, що виросла.

Марк накрив її руку своєю.

— Думаю, він би пишався тобою.