Розділ 12

Наступного ранку Елізабет прокинулася ще до будильника.

Кілька секунд вона просто лежала й дивилася в стелю, намагаючись зрозуміти, чому всередині так неспокійно. Потім згадала вчорашній вечір, маленький ключ із листком, слова з папки й руку Марка, яку тримала, коли вони виходили зі старої книгарні.

«Разом».

Вона сіла на ліжку й усміхнулася сама до себе.

На тумбочці лежала фотографія бабусі.

Елізабет взяла її в руки. Тепер вона вже знала набагато більше, ніж кілька днів тому. Знала, що бабуся приховувала не тому, що не довіряла їй. Вона боялася.

Боялася втратити її так само, як колись втратила доньку й зятя.

— Я все одно дізналася, — тихо сказала Елізабет. — Просто трохи пізніше.

Вона поклала фотографію назад і взяла ключ.

Сьогодні все мало закінчитися.

Марк чекав біля старої книгарні.

Коли Елізабет підійшла, він одразу помітив ключ у її руці.

— Ти впевнена?

— Ні.

Він ледь усміхнувся.

— Хороша відповідь.

— Але я готова.

Марк кілька секунд дивився на неї, а потім кивнув.

Вони зайшли всередину.

Стара книгарня здавалася зовсім іншою вдень. Сонячне світло пробивалося крізь брудні вікна, падало на полиці, вкриті пилом, і на дерев'яну підлогу, яка скрипіла під ногами.

Елізабет дістала маленький ключ.

— Де?

Марк показав на стару шафу біля задньої стіни.

— Я бачив там маленький замок.

Вона присіла.

Ключ увійшов у замок легко.

Повернувся.

Клац.

За дерев'яною панеллю відкрилася вузька ніша.

Усередині лежала коробка.

Ніяких пасток. Ніяких таємних дверей.

Просто стара коробка, перев'язана мотузкою.

Елізабет навіть засміялася від хвилювання.

— Ми стільки часу шукали саме це?

— Схоже на те.

Вона розв'язала мотузку.

Всередині були листи.

Фотографії.

І ще один конверт.

На ньому було написано:

«Елізабет. Коли ти будеш готова».

Цього разу вона не вагалася.

Відкрила.

Почерк вона впізнала одразу.

Її батько.

«Якщо ти читаєш цей лист, значить, Марк усе-таки виконав свою обіцянку.

Я не знаю, скільки тобі років зараз. Не знаю, якою ти стала. Але знаю одне: ти маєш право знати правду.

Антон Вейл працював зі мною. Спочатку я довіряв йому. Потім зрозумів, що він використовує інформацію про нашу родину заради власної вигоди.

Він не вбивав нас.

Але саме через нього ми зрозуміли, що більше не можемо залишатися там, де жили.

Ми хотіли забрати тебе й почати все спочатку.

Я зустрічався з Марком 17 серпня, щоб передати йому документи та ключ. Я просив його допомогти бабусі, якщо зі мною щось станеться.

Але сталося те, чого я не очікував.

Я загинув не через Антона. Це була аварія.

Проте Антон знав, що після моєї смерті залишилася інформація, яка могла зруйнувати його плани. Тому він продовжував стежити за людьми, які могли щось знати.

Я не хотів, щоб ти росла зі страхом.

Саме тому бабуся мовчала.

І саме тому Марк залишився поруч.

Не тому, що я просив його стежити за тобою.

А тому, що одного дня я попросив його, якщо ти захочеш дізнатися правду, допомогти тобі знайти її.

Доню, я шкодую тільки про одне — що не встиг сказати тобі це сам.

Не дозволяй моєму минулому стати твоїм життям.

Живи своїм.

І якщо колись дочитаєш цю історію до кінця — перегорни сторінку.»

Елізабет дочитала.

Руки тремтіли.

Вона не плакала одразу.

Просто сиділа на підлозі старої книгарні й дивилася на аркуш, ніби чекала, що там з'явиться ще один рядок.

Марк не говорив.

Він просто сів поруч.

— От і все, — прошепотіла вона.

— Ні.

Елізабет повернулася до нього.

— Що?

— Не все.

Він забрав лист із її рук і поклав назад у конверт.

— Закінчилася його історія. Не твоя.

Вона опустила погляд.

— Я стільки років думала, що в моєму минулому є щось страшне. Що мої батьки загинули через якусь таємницю. Що бабуся приховувала від мене щось жахливе.

— А виявилося?

Елізабет усміхнулася крізь сльози.

— Виявилося, що дорослі просто дуже любили мене й боялися, що правда мене зламає.

— Вони помилилися в одному.

— У чому?

— Ти сильніша, ніж вони думали.

Елізабет подивилася на нього.

— А ти?

— Я що?

— Ти теж помилявся?

Марк замовк.

Потім усміхнувся.

— Так.

— У чому?

— Я думав, що зможу виконати обіцянку твоїй бабусі й просто допомогти тобі знайти правду.

— А тепер?

Він подивився їй прямо в очі.

— А тепер я вже не хочу бути просто людиною, яка допомагає тобі шукати відповіді.

Серце Елізабет забилося швидше.

— Тоді ким ти хочеш бути?

Марк нахилився трохи ближче.

— Людиною, яка залишиться.

Цього разу вона не відвела погляд.

Навпаки — сама скоротила між ними відстань.

Їхній поцілунок був коротким, тихим і зовсім не схожим на фінал великої романтичної історії.

Бо це не був фінал.

Це був початок.

Через кілька тижнів стара книгарня змінилася.

Елізабет разом із Марком очистили приміщення, відремонтували полиці й повернули сюди книги.

На дверях з'явилася нова табличка.

«Між сторінками».

Першого дня вони поставили біля входу маленьку дерев'яну полицю.

На ній лежала записка:

«Візьми книгу. Прочитай. Поверни, коли захочеш.»

Елізабет довго дивилася на неї, а потім додала нижче власний рядок:

«А якщо історія сподобається — залишся ще на одну сторінку.»

Марк прочитав і посміхнувся.

— Це вже звучить як твоя фраза.

— А ти думав, я все життя цитуватиму бабусю?

— Чесно? Трохи.

Вона штовхнула його плечем.

— Іди працюй.

— Слухаюсь, директорко книгарні.

— Я не директорка.

— Тоді хто?

Елізабет озирнулася на полиці, на книги, на тепле світло ламп і на фотографію бабусі, яку вона поставила біля каси.