Розділ 11

Наступного ранку Елізабет прокинулася раніше, ніж поставила будильник.

За вікном ще тримався сірий осінній ранок. Дощу не було, але скло вкрилося дрібними краплями, а дерева навпроти будинку майже повністю втратили листя.

Вона кілька секунд лежала, дивлячись у стелю.

Потім згадала вчорашній день.

Лист батька.

Антон Вейл.

Чорний записник.

«Вона ще нічого не знає».

Елізабет сіла на ліжку.

Тепер вона знала.

І саме це не давало їй спокою.

Вона швидко зібралася, поклала в сумку фотографії, записник і лист батька. Перед виходом зупинилася біля старої книжкової полиці.

Колись бабуся казала, що книги допомагають пережити те, для чого в житті не вистачає слів.

Елізабет тоді просто вірила їй.

Тепер починала розуміти, чому.

Телефон завібрував.

Марк: «Я вже біля архіву».

Вона усміхнулася.

Елізабет: «Ви знову прийшли раніше».

Відповідь з'явилася майже одразу.

Марк: «Ви ж вимагали без запізнень».

Елізабет: «Я не вимагала приходити раніше».

Марк: «Доведеться звикнути».

Вона похитала головою, ховаючи телефон у кишеню.

Принаймні сьогодні вона мала одну річ, у якій могла бути впевнена.

Марк прийде.

Міський архів знаходився у старій адміністративній будівлі неподалік центру. Усередині пахло папером, пилом і чимось дуже знайомим — наче старими книгами, які роками ніхто не відкривав.

Марк чекав біля входу з двома стаканами кави.

— Це вже стає традицією, — сказала Елізабет.

— Ви скаржитеся?

— Ні.

Вона взяла каву.

— Просто фіксую факт.

— Добре.

Вони піднялися на другий поверх.

За невеликим столом сиділа архіваріуска років шістдесяти з коротким сивим волоссям.

Елізабет назвала прізвище батька.

Жінка ввела його в комп'ютер.

— Який період вас цікавить?

— 2012 рік. І все, що пов'язано з його роботою.

— Прізвище?

Елізабет назвала його.

Жінка кілька секунд переглядала результати.

— Тут є кілька документів. Але частина матеріалів закрита через термін зберігання або передана до іншого фонду.

— А записи про його роботу?

— Є.

— Можна їх переглянути?

Архіваріуска подивилася на неї уважніше.

— Ви родичка?

— Донька.

Жінка кивнула.

— Тоді зачекайте кілька хвилин.

Вони сіли біля вікна.

Елізабет дивилася на свої руки.

— Я боюся.

Марк повернув голову.

— Чого саме?

— Що ми зараз знайдемо щось, після чого назад уже не повернемося.

— Назад ви все одно не повернетеся.

Вона глянула на нього.

— Дуже заспокійливо.

— Я намагався.

Елізабет тихо засміялася.

Напруга трохи відступила.

Архіваріуска принесла їм дві папки.

— Це все, що вдалося знайти за вашим запитом.

Елізабет подякувала.

Вони відкрили першу папку.

Документи батька були звичайними.

Робота.

Адреси.

Контракти.

Кілька листів.

Нічого, що пояснювало б його страх.

Аж поки Марк не зупинився.

— Подивіться.

На одному з документів стояв підпис.

Антон Вейл.

Елізабет відчула, як у неї напружилися плечі.

— Він справді працював із моїм батьком.

— Так.

Вона перегорнула сторінку.

Там було зазначено, що Вейл був консультантом компанії, де працював її батько.

— Чому я ніколи не чула про нього?

— Можливо, тому що ваша бабуся не хотіла, щоб ви чули.

— Знову вона.

Елізабет втомлено потерла скроню.

Під наступним документом лежав старий список працівників.

Вона пробіглася очима по прізвищах.

І раптом завмерла.

— Марку.

— Що?

Вона показала рядок.

Поруч із прізвищем Антона Вейла стояла ще одна особа.

М. Вейл.

Елізабет повільно підняла очі.

— Це не може бути випадковістю.

Марк забрав документ.

— Тут немає імені.

— Тільки ініціали.

— Так.

— А в записнику були ті самі.

Марк нахмурився.

— Треба перевірити інші документи.

Вони почали переглядати папку швидше.

Через кілька хвилин Елізабет знайшла ще один документ.

Дата — 15 серпня 2012 року.

Внизу був список людей, які мали доступ до внутрішніх матеріалів компанії.

Серед них:

Антон Вейл.

І нижче:

М. Вейл.

Але наступний рядок був закреслений.

Елізабет провела пальцем над чорнилом.

— Хтось навмисно це прибрав.

— Схоже на те.

— Чому?

Марк не встиг відповісти.

Архіваріуска підійшла до них.

— Вибачте, але цю папку вам доведеться повернути.

Елізабет підняла голову.

— Чому?

— Я отримала повідомлення від адміністратора. Частина матеріалів має обмежений доступ.

— Але ви щойно дозволили нам їх переглядати.

Жінка помітно занервувала.

— Я знаю.

— Хто встановив обмеження?

— Я не можу сказати.

Елізабет відчула, як усередині знову піднімається знайома злість.

— Тобто ми нарешті знайшли щось важливе, і саме в цей момент нам кажуть закрити папку?

Архіваріуска нічого не відповіла.

Марк торкнувся її руки.

— Елізабет.

Вона подивилася на нього.

— Ні. Я більше не буду просто слухати «не можна».

— Я знаю.

— Тоді чому ви мене зупиняєте?

— Бо ми не знаємо, хто зараз стежить за цими документами.

Вона замовкла.

Це було саме те, чого вона не хотіла чути.

Але мала визнати — він мав рацію.

Вони повернули папку.

Коли вийшли з архіву, Елізабет довго мовчала.

— Ви думаєте, хтось знає, що ми тут?

— Не знаю.

— Ви завжди кажете «не знаю».

— Бо цього разу справді не знаю.

Вона зупинилася на сходах.

— Тоді я знаю.

Марк повернувся.