Розділ 9.

Елізабет ще кілька секунд тримала конверт у руках, перш ніж наважилася його відкрити.

Папір став м’яким від часу, краї пожовкли, а клей на одному боці майже відійшов. На конверті було написано лише її ім’я.

Елізабет.

Без прізвища.

Без адреси.

Наче людина, яка його писала, була впевнена: цього буде достатньо.

— Ви впевнені, що ніколи його не бачили? — запитала вона.

Марк похитав головою.

— Ні.

— Навіть випадково?

— Ні.

Елізабет подивилася на нього.

— Тоді чому він залишив його саме тут?

— Не знаю.

— Ви дуже часто це говорите.

— Бо останні кілька годин життя вирішило поставити мені саме такі питання.

Вона ледь усміхнулася.

— Справедливо.

Елізабет обережно підчепила край конверта нігтем.

— Якщо всередині щось важливе, я не хочу пошкодити папір.

— Можемо знайти ніж.

— Ні.

Вона зробила ще один рух.

Конверт розкрився.

Усередині був один аркуш, складений учетверо.

Елізабет витягнула його.

Почерк вона впізнала не одразу.

Батько.

Вона бачила його на старих листівках, які бабуся іноді діставала з шухляди, але ніколи не звертала уваги на те, як він писав.

Тепер упізнала.

Можливо, не літери.

Швидше відчуття.

Це було щось дуже особисте, що раптом повернулося до неї через чотирнадцять років.

— Це він, — тихо сказала вона.

Марк нічого не відповів.

Елізабет почала читати.

«Елізабет.

Якщо ти колись знайдеш цей лист, значить, я не зміг розповісти тобі все сам. Я довго думав, чи варто залишати його, бо не хотів, щоб ти виростала зі страхом перед речами, яких навіть не розумієш.

Тому запам’ятай одне: те, що тобі розповідали про минуле, не обов’язково є брехнею. Просто тобі не розповіли всього.»

Елізабет зупинилася.

Вона перечитала останній рядок.

— Це вже починається, — пробурмотіла вона.

— Що саме?

— Вони всі говорять однаково. Бабуся. Ви. Тепер він. «Не все було брехнею». «Не все можна було розповісти». Чому ніхто просто не може сказати нормально?

Марк ледь усміхнувся.

— Мабуть, у вашій родині це спадкове.

Елізабет глянула на нього.

— Не допомагає.

— Знаю.

Вона знову опустила очі до листа.

«У день, коли ми мали зустрітися, я зрозумів, що за мною стежать. Я не знав, хто саме. Спочатку думав, що це пов’язано з роботою, але потім зрозумів: справа не в мені.»

Елізабет відчула, як холонуть пальці.

— Він знав, що за ним стежать.

Марк кивнув.

— Читайте далі.

«Якщо ти вже знаєш ім’я Антон Вейл, не поспішай робити висновки. Він небезпечний, але небезпека не завжди виглядає так, як ми очікуємо.»

Елізабет підняла голову.

— Це дуже схоже на попередження.

— Так.

— А ви знали, що він написав це?

— Ні.

Вона ще кілька секунд дивилася на Марка, а потім продовжила.

«Я попросив Марка передати мамі ключ. Не тому, що він відкриває якісь двері. Він потрібен для іншого.»

Елізабет одразу подивилася на ключ, який досі лежав у кишені її куртки.

— Для чого?

Вона прочитала наступний рядок.

«Якщо колись Елізабет знайде його, нехай шукає не двері, а місце, де я востаннє був перед зустріччю з Марком.»

Вона завмерла.

— Це тут?

Марк узяв фотографію книгарні.

— Схоже на це.

— Але ми вже тут.

— Не зовсім.

Елізабет нахмурилася.

— Що ви маєте на увазі?

Марк перевернув фотографію.

— Подивіться на дату.

Вона нахилилася.

На звороті стояло:

15 серпня 2012 року.

Елізабет порівняла її з листом.

— Він написав це 17-го?

— Судячи з конверта — так.

— А фотографія зроблена 15-го.

— Отже, за два дні до зустрічі.

Елізабет знову подивилася на фотографію.

Її батько стояв біля книгарні, але цього разу вона помітила дещо інше.

У його руці була книга.

Не пакет.

Не документи.

Книга.

На її обкладинці виднівся маленький металевий листок.

Той самий символ.

— Марку.

— Бачу.

— Думаєте, вона досі десь тут?

— Книга?

— Так.

Марк озирнувся на стару будівлю.

— Якщо її не викинули.

— А якщо вона була схована?

— Тоді у нас є проблема.

— Чому?

— Бо ця книгарня не працює вже більше десяти років. Тут навряд чи щось залишилося випадково.

Елізабет склала лист.

— Значить, не випадково.

Вони повернулися до будинку.

Цього разу Елізабет не поспішала. Вона оглядала кожну полицю, кожну коробку, навіть старі журнали під стіною.

Марк перевіряв іншу частину приміщення.

— Тут нічого, — сказав він.

— У мене теж.

— Може, варто повернутися завтра з ліхтарями?

— Або зараз знайти ще одну загадку й не дати мені спати.

— Ви починаєте мислити як ваша бабуся.

— Не знаю, чи це комплімент.

— Для неї — точно.

Елізабет засміялася.

І саме в цей момент щось тихо впало за старою шафою.

Вони обоє замовкли.

— Це було у вас? — запитала вона.

— Ні.

Марк підійшов до шафи.

Вони разом відсунули її від стіни.

За нею лежала невелика чорна записна книжка.

Елізабет підняла її.

На обкладинці не було нічого.

Вона відкрила першу сторінку.

Там стояло ім’я.

«М. Вейл».

Елізабет відразу перестала посміхатися.

— Марку…

Він забрав книжку з її рук і швидко перегорнув кілька сторінок.

— Це не Антон.

— Звідки ви знаєте?

— У нього інший почерк.

— Ви впевнені?

— Так.

Елізабет уважно подивилася на сторінки.

Там були дати, адреси, короткі записи.

Деякі рядки були закреслені.

Один запис привернув її увагу.

17 серпня 2012 року.