Розділ 8. Двері, яких не мало бути Елізабет ще кілька

секунд тримала ключ у долоні, не знаючи, що з ним робити.

Він був зовсім маленьким. Старим, потемнілим від часу, з подряпинами біля борідки. Нічого особливого на перший погляд. Звичайний ключ, який можна було загубити серед десятків інших.

Але тепер вона знала, що її батько залишив його Марку перед смертю.

І цього було достатньо, щоб звичайна річ раптом стала важчою за всю книгу.

— Де він його взяв? — запитала вона.

Марк стояв біля столу, спершися руками на край.

— Не знаю.

— Ви вже вдруге сьогодні це говорите.

— Бо це правда.

— Мені не подобається ваша правда.

— Мені теж.

Елізабет підняла на нього очі.

Марк виглядав втомленим. Не так, як людина, яка просто не виспалася. Його видавали плечі, напружена щелепа і погляд, який час від часу повертався до ключа.

Він боявся.

І чомусь саме це налякало її найбільше.

— Ви давно його зберігали?

— Майже чотирнадцять років.

— І весь цей час він лежав у вас?

— Так.

— Ви ніколи не пробували з'ясувати, що він відкриває?

Марк похитав головою.

— Ні.

— Чому?

Він помовчав.

— Бо ваша бабуся попросила не робити цього.

Елізабет тихо видихнула.

— Знову бабуся.

— Вона багато чого просила.

— І ви завжди її слухали?

— Майже.

— А коли не слухали?

Марк ледь усміхнувся.

— Вона сердилася.

— Сильно?

— Ваша бабуся могла мовчати так, що хотілося самому визнати провину, навіть якщо ти не знав, у чому вона.

Елізабет не втрималася від усмішки.

Це було настільки схоже на неї, що на мить стало легше дихати.

Вона знову подивилася на ключ.

— А що вона сказала про нього?

— Лише одне.

— Що?

— «Коли прийде час, він сам знайде свої двері».

Елізабет скривилася.

— Ненавиджу загадки.

— Я вже зрозумів.

— Ні, серйозно. Я зараз починаю розуміти, чому ви так спокійно живете з усіма цими таємницями. У вас просто була хороша школа.

Марк засміявся.

— Можливо.

Вона поклала ключ на стіл.

— Добре. Припустімо, ми знайшли двері. Що далі?

— Відкриємо.

— І все?

— А ви хотіли, щоб за ними стояв хор із поясненнями?

— Було б непогано.

— Я постараюся знайти.

Елізабет усміхнулася, але майже одразу її вираз змінився.

— Є одна проблема.

— Яка?

— Я не знаю, де шукати.

Марк кивнув.

— Я теж.

Вона подивилася на нього з недовірою.

— То що ми взагалі робимо?

— Поки що думаємо.

— Думати я можу й сама.

— Знаю.

— Тоді навіщо ви мені?

Запитання вирвалося випадково.

Елізабет сама не очікувала, що скаже це вголос.

Марк кілька секунд дивився на неї.

— Не знаю.

Його відповідь була настільки спокійною, що вона навіть розгубилася.

— Що?

— Я не знаю, навіщо саме я вам зараз. Але знаю, що ваша бабуся хотіла, щоб я залишився поруч.

Елізабет відчула дивне тепло в грудях.

Не закоханість.

Ще ні.

Швидше відчуття, що поруч із нею є людина, яка не намагається втекти, коли стає складно.

Вона відвела погляд.

— Тоді залишайтеся.

Марк нічого не відповів, але його обличчя пом'якшилося.

Вони просиділи над старими фотографіями майже до дев'ятої вечора.

Елізабет розклала їх на столі за датами. 2008. 2012. 2019. Далі — фотографії, які вона бачила вперше.

Її батько.

Бабуся.

Марк.

І майже всюди між ними знаходилася одна й та сама деталь.

Книги.

— Дивіться, — сказала Елізабет.

Марк нахилився над фотографією.

На ній її батько стояв біля невеликої книгарні. У руках він тримав пакет із логотипом, який Елізабет уже бачила раніше.

Вона витягнула телефон і відкрила фотографію з парку.

На старій вивісці книгарні був такий самий знак.

Листок.

— Це та сама книгарня?

Марк придивився.

— Так.

— Вона досі працює?

— Ні.

— Звідки ви знаєте?

— Я шукав її кілька років тому.

Елізабет підняла брову.

— І що знайшли?

— Будинок досі стоїть.

— А книгарня?

— Закрилася давно.

— Можемо туди поїхати?

Марк подивився на годинник.

— Зараз?

— Ні. Завтра.

— Ви не вмієте відкладати нічого, що вас зацікавило?

— Ви ж самі казали, що я завжди хочу знати все одразу.

— Це було попередження.

— Я сприйняла як комплімент.

Марк похитав головою.

— Добре. Завтра.

Елізабет зібрала фотографії назад у коробку, але одну залишила на столі.

Ту, де її батько стояв біля книгарні.

Вона дивилася на його обличчя й намагалася пригадати хоча б щось із дитинства.

Його голос.

Запах парфумів.

Те, як він тримав її за руку.

У пам'яті залишалися лише уривки.

— Я майже нічого про нього не пам'ятаю, — тихо сказала вона.

Марк сів поруч.

— Вам було шість.

— Але іноді мені здається, що я мала б пам'ятати більше.

— Пам'ять не працює за принципом «мала б».

Елізабет провела пальцем по краю фотографії.

— А якщо я щось забула не просто так?

Марк не відповів одразу.

— Можливо.

Вона подивилася на нього.

— Ви думаєте, бабуся навмисно не розповідала мені про батька, щоб я забула?

— Ні.

— Тоді чому?

— Бо іноді дорослі думають, що дитині краще дати спокійне дитинство, навіть якщо заради цього доводиться приховати частину минулого.

Елізабет кивнула, але очі почали пекти.

Вона швидко відвернулася до вікна.

— Вибачте.

— За що?

— Не знаю.

Марк подивився на неї.

— Вам не потрібно вибачатися за те, що вам боляче.

Вона ковтнула клубок у горлі.

— Я просто сьогодні дізналася стільки всього, що вже не знаю, де закінчується правда і починається моя сім'я.

— Тоді будемо розбиратися поступово.

— Ви говорите так, ніби це проста справа.

— Ні. Я просто не хочу, щоб ви проходили через це сама.