Розділ 6. Те, чого не було в книзі

Дощ закінчився ближче до вечора, але небо так і залишилося важким, затягнутим низькими хмарами. На вулиці пахло мокрим листям, а вода тонкими струмками стікала з дахів і збиралася біля бордюрів.

Елізабет сиділа в кріслі біля вікна Маркової вітальні, підібгавши під себе одну ногу. Книга лежала на столі між ними. Вони читали вже майже годину, але далеко просунутися не встигли.

Не тому, що записів було мало.

Навпаки.

Їх було надто багато.

— Тут пропущені сторінки, — сказала Елізабет.

Марк, який сидів навпроти з чашкою кави, підняв очі.

— Я знаю.

— Скільки?

— Шість.

Елізабет знову перегорнула книгу.

Сторінки справді були акуратно вирвані. Не випадково — це було видно одразу. Краї паперу залишилися рівними, а нитки палітурки не були пошкоджені.

— Хто їх вирвав?

— Не знаю.

— Ви серйозно?

— Якби знав, не казав би, що не знаю.

Вона подивилася на нього з явним невдоволенням.

— Іноді ви мене страшенно дратуєте.

— Мені казали.

— Бабуся?

— Ваша бабуся.

— Звичайно.

Елізабет відкинулася на спинку крісла й потерла скроню. Вона відчувала втому, хоча ще годину тому була впевнена, що готова читати до ранку.

Проблема була не в самій книзі.

Проблема була в тому, що тепер кожне речення змушувало її по-новому дивитися на власне минуле.

На бабусю.

На батьків.

Навіть на себе.

— Я весь цей час думала, що бабуся просто не хотіла говорити про батьків, — тихо сказала вона. — Думала, їй було боляче.

Марк не перебивав.

— І, можливо, так воно й було. Але тепер я не знаю, що з того, що вона мені розповідала, було правдою.

— Більшість.

— Звідки ви знаєте?

— Бо ваша бабуся не була людиною, яка брехала заради власної вигоди.

Елізабет подивилася на нього.

— Але вона брехала мені.

— Вона приховувала правду. Це не одне й те саме.

— Для мене зараз різниця не дуже відчутна.

Марк опустив погляд.

— Розумію.

Вона хотіла відповісти різкіше, але передумала.

У його голосі не було виправдання. Він не намагався переконати її, що все добре. Просто визнав те, що вона відчувала.

Елізабет знову подивилася на книгу.

— А що на цих сторінках?

— Не знаю.

— Але ви їх бачили?

Марк мовчав.

Цього разу вона відразу помітила.

— Марку.

— Бачив.

— Коли?

— Давно.

— Наскільки давно?

Він поставив чашку на стіл.

— До смерті вашої бабусі.

Елізабет завмерла.

— І ви знали, що вони вирвані?

— Так.

— Чому не сказали?

Марк провів рукою по волоссю.

— Бо ваша бабуся сама попросила мене не шукати їх.

— Чому?

— Вона сказала, що деякі речі краще не знаходити, доки не будеш готовий дізнатися, навіщо їх приховали.

Елізабет гірко усміхнулася.

— Вона могла хоча б один раз залишити мені нормальну інструкцію.

Марк усміхнувся у відповідь.

— Це була б уже не ваша бабуся.

На кілька секунд у кімнаті стало тихо.

Елізабет подивилася на стару книжкову шафу, потім на фотографії, що стояли на полиці. Серед них вона помітила одну, якої раніше не бачила.

Невеликий знімок у темній рамці.

На ньому була її бабуся.

Поруч — Марк, тільки значно молодший.

А між ними стояв її батько.

Елізабет підвелася.

— Що це?

Марк повернув голову.

Коли побачив фотографію в її руках, його обличчя змінилося.

— Поставте її назад.

Елізабет здивовано насупилася.

— Чому?

— Бо я не хотів, щоб ви її бачили саме так.

— Саме як?

Вона перевернула фотографію.

На звороті була дата.

17 серпня 2012 року.

А нижче — короткий напис:

«Остання зустріч перед тим, як він зник.»

Елізабет перечитала його двічі.

— Хто зник?

Марк підвівся.

— Ваш батько.

Вона повільно опустила фотографію.

— Але він не зникав. Він загинув.

— Я знаю.

— Тоді що це означає?

Марк підійшов ближче, але зупинився на відстані кількох кроків.

— Я не знаю, хто написав цей підпис.

— Ви були там?

— Так.

— Того дня?

— Так.

Елізабет дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чому ця проста відповідь раптом викликала стільки емоцій.

Їй хотілося поставити одразу десять питань.

Але голос чомусь не слухався.

— Чому ви ніколи не розповідали мені про мого батька?

Марк відповів не одразу.

— Бо після його смерті ваша бабуся попросила мене більше не говорити про той день.

— І ви просто погодилися?

— Так.

— Навіть коли я виросла?

— Так.

— Навіть коли вона померла?

Марк подивився їй прямо в очі.

— Я не знав, чи має право на цю історіюте, що я хочу вам розповісти, а не те, що ви самі готові почути.

Елізабет стиснула фотографію в пальцях.

— Ви говорите так, ніби я досі дитина.

— Ні.

— Тоді чому вирішуєте за мене?

— Я не вирішую.

Він зробив паузу.

— Я намагаюся не повторити одну й ту саму помилку.

— Яку?

Марк відвів погляд.

— Одного разу я вже промовчав, коли мав сказати правду.

Ці слова вдарили сильніше, ніж вона очікувала.

— Коли?

— Того дня, коли ваш батько попросив мене про допомогу.

Елізабет завмерла.

— Що?

Марк підійшов до столу й поклав долоню на закриту книгу.

— Ось чому я не хотів, щоб ви читали її самі.

— Що він у вас попросив?

Марк мовчав.

— Марку.

— Він сказав, що якщо з ним щось станеться, я маю передати одну річ вашій бабусі.

Елізабет відчула, як серце почало битися швидше.

— Яку?

Марк подивився на неї.

— Ключ.

Вона кілька секунд просто стояла, не розуміючи.

— Який ключ?

— Не знаю.

— Ви не знаєте?

— Він залишив його мені в конверті. Я передав конверт вашій бабусі того ж вечора.

Елізабет опустила очі.