Розділ 5. Те, що залишилося в книзі

Марк не поспішав перегортати сторінку. Він провів пальцем по краю старого паперу, ніби намагався згадати, з чого саме варто почати, а Елізабет стояла навпроти столу й уважно стежила за кожним його рухом.

— Ви можете сказати мені все прямо, — нарешті промовила вона. — Я вже достатньо доросла, щоб витримати правду.

— Я знаю.

— Тоді чому ви виглядаєте так, ніби зараз повідомите мені щось жахливе?

Марк ледь усміхнувся.

— Бо ваша бабуся мала рацію щодо однієї речі.

— Щодо якої?

— Ви завжди хочете знати все одразу.

— А ви завжди відповідаєте питанням на питання?

— Не завжди.

— А зараз?

— Зараз — так.

Елізабет закотила очі, але все-таки посміхнулася.

Марк повернув книгу до себе й обережно перегорнув кілька сторінок. Далі почерк бабусі змінювався на Марків, а потім знову повертався до знайомих округлих літер.

— Тут усе почалося задовго до того, як ви мене зустріли вдруге, — сказав він.

— Я вже зрозуміла.

— Ні, не зовсім.

Він розгорнув книгу на іншій сторінці.

Там стояла дата.

3 травня 2012 року.

Під нею було кілька абзаців.

Елізабет нахилилася ближче.

— Це писала бабуся?

— Так.

— Що там?

Марк не став читати замість неї, лише посунув книгу ближче.

Елізабет почала читати.

«Сьогодні я знову побачила його біля книгарні. Він не підійшов, але стояв навпроти майже пів години. Я не знаю, що йому потрібно, і не хочу перевіряти.»

Вона перечитала останнє речення.

— Хто «він»?

— Тоді я ще не знав його імені.

Елізабет підняла очі.

— Але ви його бачили?

— Кілька разів.

— І бабуся боялася?

— Не саме його. Вона боялася того, що він знав.

Елізабет провела пальцем по рядку.

— Що саме?

Марк перегорнув сторінку.

Наступний запис був датований 18 травня 2012 року.

«Він знає про Елізабет. Сьогодні запитав, чи це моя онука. Я сказала, що він помилився.»

Елізабет перестала дихати на кілька секунд.

— Він знав про мене, коли мені було десять?

— Так.

— Але чому?

— Цього ми тоді не знали.

— А зараз знаєте?

Марк не відповів одразу.

Замість цього він перегорнув ще кілька сторінок.

На одній із них був запис Марка.

«22 травня 2012 року. Вона просить мене більше не приводити Елізабет до парку.»

Елізабет відвела погляд від книги.

— Тобто бабуся припинила наші зустрічі саме через нього?

— Частково.

— А через що ще?

Марк сів на край столу.

— Ваша бабуся зрозуміла, що я теж почав привертати увагу цієї людини.

— Через мене?

— Через неї.

— Тобто?

— Через те, що я був поруч із вашою бабусею.

Елізабет повільно сіла на стілець.

У голові поступово складалася картина, яка зовсім не нагадувала романтичну історію з книг.

Її бабуся справді щось приховувала.

І, схоже, робила це не заради таємничості.

Вона намагалася захистити її.

— Чому вона ніколи мені не розповіла?

Марк опустив очі.

— Бо ви були дитиною.

— А потім?

— Потім вона сподівалася, що все закінчилося.

— Але не закінчилося?

— Ні.

Елізабет відчула, як напружилася спина.

— Він знову з'явився?

— Через кілька років.

— Коли?

Марк перегорнув сторінку, але цього разу не дав їй одразу прочитати.

— У 2019 році.

— Мені тоді було шістнадцять.

— Так.

— І він знав, де я?

— Не точно.

Елізабет насупилася.

— Що означає «не точно»?

— Він знав ваше ім'я. Знав, що ви живете в цьому місті. Знав, що ваша бабуся виховувала вас після смерті батьків.

Елізабет завмерла.

— Звідки?

Марк стиснув пальці на краю книги.

— Саме це ми й намагалися зрозуміти.

Вона кілька секунд мовчала, а потім запитала:

— А мої батьки?

Марк подивився на неї уважніше.

— Ваша бабуся не хотіла, щоб ви пов'язували їхню смерть із цією історією.

Елізабет різко підняла голову.

— Зачекайте. Що ви зараз сказали?

— Я сказав, що вона не хотіла, щоб ви пов'язували ці речі.

— Чому я взагалі маю їх пов'язувати?

Марк мовчав.

І цього разу мовчання сказало більше, ніж будь-яка відповідь.

Елізабет встала зі стільця.

— Марку, мої батьки загинули в аварії.

— Я знаю.

— Так мені сказала бабуся.

— Вона сказала вам те, що могла пояснити тоді.

— А що вона не могла пояснити?

Марк подивився на книгу.

— Обставини.

Елізабет відійшла до вікна.

За склом дощ став сильнішим. Краплі бігли по склу, зливаючись одна з одною, а вулиця поступово втрачала кольори під густою сірою хмарою.

— Ви хочете сказати, що аварія не була випадковою?

— Я не кажу цього.

— Але ви про це подумали.

— Так.

Елізабет повернулася до нього.

— А моя бабуся?

— Вона теж сумнівалася.

— І тому написала цю книгу?

— Вона не була впевнена, що це книга. Спочатку це були просто записи.

Марк провів долонею по старій обкладинці.

— Ваша бабуся записувала все, що дізнавалася. Потім додала мої записи. Ми думали, що якщо зберемо достатньо деталей, то зрозуміємо, хто стоїть за всім цим.

— І зрозуміли?

Марк подивився їй прямо в очі.

— Частково.

— Хто він?

Цього разу Марк не ухилився.

— Його звали Антон Вейл.

Ім'я нічого не сказало Елізабет.

Вона повторила його подумки, намагаючись знайти хоча б якусь згадку.

— Я ніколи про нього не чула.

— Саме цього хотіла ваша бабуся.

— Хто він?

— Людина, яка багато років працювала з вашим батьком.

Елізабет повільно сіла назад.

— Мій батько знав його?

— Так.

— А бабуся?

— Також.

— Тоді чому вона ніколи не згадувала це ім'я?

Марк відкрив наступну сторінку.

Там не було запису.

Лише одна фотографія.