Розділ 4. Лист, який не мав бути останнім

Наступного ранку Елізабет прокинулася від стуку дощу по вікну. Кілька хвилин вона лежала, дивлячись на сіре небо за склом, а потім згадала вчорашній день: старий будиночок у парку, коробку з речами бабусі, напис на її кришці та Марка, який знав значно більше, ніж розповідав.

Вона сіла на ліжку й провела долонями по обличчю.

— Наче мені було мало одного чоловіка з минулого, — пробурмотіла вона.

На стільці біля ліжка лежав светр, а поруч стояла сумка, яку вона вчора кинула біля дверей. Елізабет подивилася на неї й відразу згадала про коробку.

На кухні вона поставила чайник, знайшла в холодильнику яблуко й сіла за стіл, але думки постійно поверталися до листів. Через кілька хвилин Елізабет зрозуміла, що все одно не зможе нормально поснідати, доки не дізнається, що саме залишила їй бабуся.

Вона повернулася до кімнати, дістала коробку й поставила її на стіл.

Зверху лежав конверт із її ім'ям.

Той самий, який вона не наважилася відкрити напередодні.

Елізабет провела пальцем по знайомому почерку, після чого обережно підчепила край паперу й дістала аркуш.

«Якщо ти читаєш цей лист, значить, Марк уже розповів тобі хоча б частину правди.

Не поспішай сердитися на нього. Він не винен у тому, що я попросила його мовчати.

Колись я думала, що можу захистити тебе, якщо просто не розповідатиму правду. Можливо, я помилялася.

Але є речі, які ти повинна дізнатися не з моїх листів.

Поговори з Марком про книгу.

Не про ту, яку ти знайшла в парку.

Про іншу.»

Елізабет перечитала останні рядки й перевернула аркуш, сподіваючись знайти продовження. На звороті було порожньо, лише внизу стояла коротка приписка:

«Іноді найважливіша книга — та, яку ми боїмося відкрити.»

— Іншу книгу? — тихо повторила Елізабет.

Вона відклала лист і кілька секунд сиділа нерухомо. Бабуся знову залишила їй більше запитань, ніж відповідей, але цього разу Елізабет уже знала, до кого звернутися.

Біля парку вона побачила Марка ще здалеку. Він стояв біля кав'ярні, читаючи щось у телефоні, і лише підняв голову, коли почув, як Елізабет пригальмувала велосипед біля тротуару.

— Ви сьогодні без запізнення, — сказав він.

— А ви сьогодні без кави.

Марк глянув на свої порожні руки й усміхнувся.

— Це вже серйозна претензія?

— Дуже. Після вчорашнього я очікувала хоча б мінімальної стабільності.

— Тоді доведеться виправляти ситуацію.

За кілька хвилин вони сиділи за столиком біля вікна. Перед Елізабет стояла чашка капучино, а поруч лежав круасан, якого вона точно не замовляла.

Вона підняла брову.

— Я цього не просила.

— Знаю.

— Тоді навіщо?

Марк спокійно відпив каву.

— Учора ви майже нічого не їли.

Елізабет склала руки на грудях.

— Ви за мною стежите?

— Ні. Просто помічаю очевидне.

— Це ще підозріліше.

Марк тихо засміявся.

— Можете не хвилюватися. Викрадати вас разом із круасаном я не планував.

— Добре, бо я б чинила опір.

— У цьому я навіть не сумнівався.

Елізабет відламала шматочок круасана, а потім дістала з сумки лист і поклала його між ними.

Посмішка Марка зникла.

— Я відкрила конверт.

— І що там?

— Бабуся написала, що ви не винні в тому, що вона приховувала від мене правду.

Марк опустив очі на аркуш.

— Я радий, що вона це пояснила.

— Але цього недостатньо.

Елізабет підсунула лист ближче.

— Вона згадала іншу книгу. Ви знаєте, про яку йдеться.

Марк кілька секунд мовчав, проводячи пальцем по краю чашки.

— Так.

— Де вона?

— У мене.

Відповідь прозвучала настільки спокійно, що Елізабет навіть не відразу зрозуміла її значення.

— У вас?

— Так.

— І ви весь цей час знали про неї?

— Знав.

— Тоді чому нічого не сказали?

Марк підняв на неї погляд.

— Бо справа не лише в книзі.

— А в чому?

Він трохи нахилився вперед.

— У тому, що всередині.

Елізабет відклала круасан.

— Що там?

— Записи.

— Бабусині?

— Частково. Вона попросила мене дещо записувати, коли зрозуміла, що не зможе розповісти вам усе сама.

— Які саме записи?

— Події, зустрічі, розмови. Те, що могло здатися неважливим у той момент, але мало б значення для вас пізніше.

Елізабет кілька секунд мовчала, намагаючись осмислити почуте.

— Тобто ви вели щоденник?

— Не зовсім. Скоріше хроніку.

— Ви завжди так ускладнюєте прості речі?

— Лише тоді, коли простими вони перестають бути.

Цього разу вона усміхнулася.

Попри всі питання, поруч із Марком їй дедалі частіше хотілося не тільки допитувати його. Їй подобалося спостерігати за тим, як він реагує на її жарти, як ховає усмішку за чашкою кави й як уважно слухає, навіть коли вона говорить щось зовсім неважливе.

Марк поставив чашку на блюдце.

— Я покажу вам книгу.

— Сьогодні?

— Якщо ви готові.

Елізабет без вагань кивнула.

— Готова.

Вони вийшли з кав'ярні й рушили іншою алеєю, яка вела за межі парку, до тихої вулиці зі старими приватними будинками.

— Ми йдемо до архіву?

— Ні.

— Тоді куди?

Марк глянув на неї через плече.

— До мене.

Елізабет на мить зупинилася.

— До вас?

— Якщо вам некомфортно, можемо повернутися.

Вона подивилася на нього, потім на вулицю попереду й поправила ремінець сумки.

— Ні. Просто я не очікувала такого повороту.

— Я теж не очікував, що ви погодитеся так швидко.

— Не звикайте.

— Не буду.

Будинок Марка стояв неподалік від парку. Невеликий, двоповерховий, із темними віконницями та старою лавкою біля входу.

Коли Марк відчинив двері, Елізабет одразу відчула знайомий запах паперу й старого дерева. Вона зробила кілька кроків усередину й завмерла, розглядаючи полиці, заставлені книгами.

Вони стояли вздовж стін, лежали на столі й навіть утворювали невелику стопку біля сходів.