Розділ 3. Те, що залишилося між сторінками

До парку Елізабет приїхала на кілька хвилин раніше.

Вона залишила велосипед біля старої металевої огорожі, поправила ремінець сумки й подивилася на годинник. Було без десяти п'ята.

Ще десять хвилин.

Елізабет повільно пішла знайомою алеєю, намагаючись зібрати думки. Вона вже знала, що хоче запитати Марка.

Хто він для її бабусі? Чому його фотографії опинилися серед її речей? І чому бабуся залишила лист, у якому прямо написала: «Він пам'ятає. А ти — ні».

Біля лавки нікого не було.

Елізабет сіла, поставила сумку поруч і перевірила час. Минуло п'ять хвилин.

Потім сім.

На восьмій хвилині вона дістала телефон, але не встигла розблокувати екран, бо позаду почулися кроки.

— Ви завжди приходите раніше?

Елізабет обернулася.

Марк стояв за кілька кроків від лавки, тримаючи дві чашки кави.

— Ви запізнилися, — сказала вона.

— На три хвилини.

— Я рахувала.

Марк усміхнувся.

— Тоді, мабуть, справді запізнився.

Він простягнув їй одну чашку.

Елізабет здивовано подивилася на каву.

— Це мені?

— Якщо ви не передумали мене допитувати.

Вона не втрималася від усмішки.

— А ви вже знали, що я буду вас допитувати?

— Після вашого погляду вчора? Так.

Елізабет узяла чашку й сіла.

Марк влаштувався поруч, залишивши між ними невелику відстань.

Кілька секунд вони мовчали.

Потім Елізабет поставила каву на лавку й дістала фотографію.

— Я знайшла дещо вдома.

Марк поглянув на знімок.

Його обличчя змінилося майже непомітно. Він узяв фотографію, уважно роздивився її, а потім перевернув.

— Вона все-таки залишила її вам.

— Ви знали про цю фотографію?

— Так.

Елізабет відчула, як напружилися плечі.

— Тоді розкажіть мені.

Марк повернув фотографію.

— Вашій бабусі було важливо, щоб ви самі вирішили, коли будете готові.

— Я вже вирішила.

Вона дістала з сумки лист і простягнула йому.

Марк прочитав його мовчки. На останніх рядках затримав погляд довше, ніж на інших.

— Вона справді це написала, — тихо сказав він.

— Ви сумнівалися?

— Ні.

— Тоді чому ви досі нічого мені не розповіли?

Марк підняв очі.

— Бо ви поставили мені перше правильне питання лише сьогодні.

— І яке ж це?

— Чому ви мене не пам'ятаєте.

Елізабет завмерла.

— Саме цього я й не розумію.

Марк поклав лист на лавку.

— Тоді почнемо з того дня.

— Якого?

— З дня, коли зробили цю фотографію.

Він указав на знімок.

— Вам було шість років.

Елізабет кивнула.

— Я пам'ятаю той парк дуже туманно.

— Це був 2008 рік. Ваша бабуся часто приходила сюди працювати над своєю книгою. Ви іноді приходили разом із нею.

— А ви?

— Я тоді допомагав їй.

— Скільки вам було?

Марк ненадовго замислився.

— Дев'ятнадцять.

Елізабет уважніше подивилася на його обличчя.

Тепер усе мало сенс. На старій фотографії хлопець був молодим, майже підлітком. Зараз перед нею сидів дорослий чоловік, якого вона просто не могла впізнати за зовнішністю.

— Тобто ви знали мене, коли я була дитиною?

— Так.

— І мою бабусю?

— Дуже добре.

Елізабет опустила очі на фотографію.

— Чому я нічого не пам'ятаю?

Марк помовчав.

— Пам'ять дітей дивна. Особливо коли дорослі навмисно не повертаються до певних подій.

— Бабуся хотіла, щоб я забула?

— Вона хотіла, щоб ви не втягувалися в те, що відбувалося навколо неї.

Елізабет стиснула чашку.

— А що відбувалося?

Марк не відповів одразу.

— Це довга історія.

— У мене є час.

Він усміхнувся.

— Саме цього я й боявся.

— Чого?

— Що ви справді захочете все дізнатися.

— А тепер?

Марк подивився на неї серйозно.

— Тепер я думаю, що вам уже час.

Він дістав із внутрішньої кишені пальта старий ключ.

— Ходімо.

— Куди?

— Покажу дещо.

Вони рушили стежкою вглиб парку. Елізабет ішла поруч, тримаючи сумку за ремінець, і кілька разів хотіла поставити нове питання, але стримувалася.

За кілька хвилин вони підійшли до невеликого дерев'яного будиночка, якого вона раніше не помічала.

Марк відімкнув двері.

Усередині пахло старим деревом, папером і пилом. Уздовж стін стояли полиці з книгами, а біля вікна — письмовий стіл.

Елізабет повільно зайшла всередину.

— Що це за місце?

— Ваша бабуся називала його архівом.

Вона провела пальцем по корінцю однієї книги.

— Вона тут зберігала свої матеріали?

— Частину.

Марк підійшов до шафи й дістав пласку картонну коробку.

— Ось це вам варто побачити.

Він поставив її на стіл.

Усередині лежали фотографії, листи, старі квитки, закладки та дитячі малюнки.

Елізабет перебирала їх обережно, поки не натрапила на фотографію, від якої в неї перехопило подих.

На знімку була вона.

Але вже не шестирічна.

Їй було приблизно десять.

Вона стояла біля того самого дерева, тримаючи книгу обома руками. Поруч стояла бабуся.

А трохи далі — Марк.

Елізабет довго дивилася на нього.

У 2012 році він уже був старшим — приблизно двадцяти трьох років. На ньому була темна куртка, волосся було коротшим, а обличчя ще зберігало юнацькі риси.

Вона подивилася на сучасного Марка, а потім знову на фотографію.

— Це… я?

— Так.

— І це було в 2012 році?

— Так.

— Чому я цього не пам'ятаю?

Марк сів навпроти неї.

— Бо це був один із останніх разів, коли ви бачилися.

Елізабет повільно підняла очі.

— Що сталося після цього?

— Ваша бабуся вирішила припинити наші зустрічі.

— Через що?

— Через те, що вона дізналася.

— Що саме?

Марк провів рукою по обкладинці старої книги.

— Поки я не покажу вам усе, це не матиме сенсу.

Елізабет хотіла заперечити, але побачила на звороті фотографії напис.