Розділ 2. Лавка осіннього золота

Елізабет прокинулася від того, що сонячний промінь пробився крізь щілину між шторами й упав просто на подушку. Кілька секунд вона лежала нерухомо, намагаючись згадати, чому прокинулася раніше за будильник, а потім її погляд ковзнув до тумбочки.

Книга.

Вона одразу згадала фотографію, сіла на ліжку й узяла її в руки. На знімку молодий чоловік стояв біля тієї самої кав'ярні, яку вона знала. На задньому плані виднілася дерев'яна книжкова шафа, край лавки та велике дерево — те саме, під яким вона сиділа вчора.

— Ну добре… Тепер мені точно цікаво.

Елізабет перевернула фотографію. На звороті було лише одне слово:

Марк.

Ніякого прізвища, дати чи пояснення.

Вона поклала фотографію на стіл і пішла ставити чайник, намагаючись переконати себе, що все це звичайний збіг. Парк існував давно, кав'ярня теж, книги переходили від одного читача до іншого, а фотографія могла потрапити до цього роману задовго до того, як його знайшла вона.

Усе було логічно.

Принаймні, майже.

Поки вода закипала, Елізабет кілька разів поверталася поглядом до фотографії. Нарешті вона взяла чашку, вдягнула пальто й вирішила повернутися до парку. Не через Марка, звісно. Принаймні саме це вона повторювала собі дорогою.

Їй просто хотілося повернути книгу й перевірити одну річ.

Парк зустрів її прохолодним повітрям і запахом мокрого листя. Після нічного дощу доріжки блищали, а на лавках залишилися маленькі калюжі. Учора все здавалося майже казковим, сьогодні ж парк виглядав звичайнішим, хоча від цього не став менш красивим.

Елізабет зупинилася біля тієї самої лавки. На дереві над нею залишилося лише кілька золотих листків, тоді як більшість уже вкрила землю.

Вона дістала фотографію й по черзі подивилася на неї та на дерево. Потім зробила кілька кроків убік і зрозуміла, що місце на знімку майже повністю збігається з тим, де вона сиділа вчора.

— Оце вже дивно.

Елізабет сіла на лавку, поклала книгу поруч і кілька хвилин просто дивилася перед собою. Потім відкрила роман на сторінці з написом:

«Не бійся починати нову історію.»

Учора ці слова нагадали їй про бабусю. Сьогодні вони чомусь звучали трохи інакше — ніби стосувалися не минулого, а чогось, що могло відбутися просто зараз.

Вона провела пальцем по напису, дістала термос і зробила ковток кави.

Навколо пахло осінню. Десь неподалік хтось вигулював собаку, на дитячому майданчику сміялися діти, а з маленької кав'ярні за кілька вулиць долинав запах свіжої випічки. Елізабет відкрила книгу й почала читати, поступово забуваючи про все навколо.

Аж поки на доріжці не почувся звук кроків.

Вона машинально підняла голову й спочатку побачила лише темне пальто, паперовий стаканчик кави та книгу в руці. Потім роздивилася темне волосся, трохи розтріпане вітром, і в ту ж мить її серце ніби пропустило удар.

Це був він.

Той самий чоловік із фотографії.

Елізабет відчула, як у грудях стало гаряче, хоча повітря залишалося прохолодним. Пальці мимоволі стиснули край книги, а в голові промайнула єдина думка: тільки не дивись на нього так, ніби ти вже пів години чекала саме на нього.

Вона опустила погляд на сторінку, хоча не прочитала жодного слова, а потім знову подивилася в його бік. Чоловік ішов до лавок не поспішаючи, ніби чудово знав це місце, і з кожним його кроком Елізабет усе сильніше відчувала власне хвилювання.

Вона поправила волосся, але майже одразу зрозуміла, що зробила це вже вдруге. Випрямила спину, а потім змусила себе розслабитися, щоб не виглядати дивно.

Господи, Елізабет, що з тобою відбувається?

Їй ледь не стало смішно від самої себе. Ще вчора цей чоловік був просто незнайомцем із фотографії, а тепер його наближення змушувало її поводитися так, ніби вона вперше в житті не знала, куди подіти руки.

Марк зупинився біля лавки.

Їхні погляди зустрілися, і на коротку мить Елізабет справді забула, що потрібно дихати. У нього були спокійні очі й дивно знайомий вираз обличчя, ніби він теж намагався згадати, де її бачив.

Елізабет хотіла щось сказати, хоча б привітатися, але слова застрягли десь у горлі. Марк також не поспішав говорити. Він подивився на книгу, що лежала поруч із нею, а потім знову на Елізабет.

Вона майже машинально накрила обкладинку долонею.

Марк ледь усміхнувся.

Це була зовсім невелика усмішка, майже непомітна, але від неї Елізабет відчула, як щоки стають гарячими.

Вона відвела погляд і нарешті змусила себе заговорити:

— Привіт.

— Привіт.

Його голос виявився зовсім не таким, яким вона його уявляла. Спокійним, трохи хриплуватим і теплим. Елізабет несподівано захотілося почути його ще раз, але ця думка здалася їй настільки дивною, що вона швидко від неї відмовилася.

Марк знову поглянув на книгу.

— Ви знайшли її?

Елізабет не одразу зрозуміла, про що він питає.

— Що?

— Книгу.

Вона кілька секунд мовчала, а потім кивнула.

— Так.

Марк подивився на книжкові шафи, що стояли неподалік.

— Тут?

— Так. Учора.

Він ледь помітно кивнув, і в його погляді промайнуло щось таке, чого Елізабет не встигла розгледіти. Здивування? Полегшення? Вона не могла зрозуміти.

— Ви знаєте, чия вона? — запитала дівчина.

Марк не відповів одразу. Його погляд затримався на книзі, а потім повернувся до неї.

— Думаю, тепер це вже не найважливіше.

Елізабет нахмурилася.

— А що тоді важливо?

На мить він ніби хотів щось сказати, але передумав.

— Іноді книга потрапляє до потрібної людини в потрібний момент. Можливо, цього достатньо.

Елізабет не знала, що відповісти.

Марк зробив ковток кави, кивнув їй на прощання й рушив алеєю.

Вона ще кілька секунд сиділа нерухомо, дивлячись йому вслід, а потім сама не стрималася:

— Зачекайте!

Марк обернувся.

Елізабет уже шкодувала, що покликала його, але відступати було пізно.

— Як вас звати?