1. Астер

ЗАЙВІ. ЧАСТИНА ТРЕТЯ

СКЕЛЬНА ТВЕРДИНЯ

Я бігла лісом, майже не дивлячись під ноги, зараз швидкість — це моя перевага і спасіння. Не було часу ні на що. Тут головне — ухилятися від стовбурів. Серце виривалося з грудей, за спиною чулося гарчання й тріск гілок. Виявилось, що поркурина — вкрай настирливий шанувальник моєї особи, бо зробить все, щоб дістатися до мого черева пащею. Чудова причина, чому мені зараз не можна зупинятися. Навіть слину ковтнути не було часу.

Істота була трохи неповороткою, але чудово бачила у денному світлі. І мій силует, що миготів серед дерев, — це все, що її зараз цікавило. Істота пищала й скрипіла від люті — вірна ознака того, що вона дійсно була готова вчепитися в обрану здобич іклами. А їх, зауважу, у неї було сорок шість, якщо це самиця, і сорок чотири, якщо переслідував мене все ж таки самець.

Втім така прихильність мене не жахала. Я теж була не проти познайомитися ближче. Насамперед мене цікавили легені поркурини, один із найрозповсюдженіших інгредієнтів косметичного зілля, та й від розвинутих гормональних залоз я б теж не відмовилася.

Поруч хитнулося і впало дерево, перегороджуючи шлях за моєю спиною, магічна істота врізалася в нього боком, хутко вивернулася, дригаючи лапами, — дала змогу вкотре роздивитися себе з ісіх сторін.

Це був великий екземпляр, немолодий, швидше за все самець, хоча самиці також набувають таких розмірів, просто не так часто. Великі і товсті основні голки, почорніла широка морда, дрібна щітка гострих шипів на лапах. Не просто статевозріла поркурина, а доросла здорова небезпечна особина. Начебто такий розмір — це удача: продати можна буде вигідніше. Але це також означало, що істоті вже щонайменше десять років. Вона не тільки встигла розмножитися, що в принципі було добре, бо майбутнім алхімікам ці створіння ще будуть потрібні, а й наїстися, захопити чималеньку мисливську територію, осміліти. Відчувши силу, поркурини не просто нападали на домашню худобу, яка не чинила опору, а й починали полювати на людей.

За магічними істотами потрібен нагляд, бо вони в принципі не притаманні нашому світу. Як і магія, якщо брати до уваги деякі наукові дослідження, радикальні я б сказала ще донедавна... Але зараз подібні роздуми були дещо неактуальні, не варто думати про щось інше, коли тобі в спину дихає іклиста паща. Втім, контроль популяції тих самих поркурин дійсно потрібен, інакше не залишиться в цьому лісі звичайних тварин, а від того і людям не буде нормального життя.

Можна вважати, що сьогодні я зробила добру справу і доклала своїх зусиль до збереження рівноваги в цих лісах, коли вирішила вполювати найбільше тутешнє чудовисько. Ну і заробити трохи грошей, куди ж без цього?

Я вела поркурину за собою вже довгі хвилини, петляла по ледь помітних доріжках, стрибала із сторони і сторону, але водночас не відхилялась від продуманого маршруту. Істоті було некомфортно в гущавині, яку для неї спеціально вибирали, вона здирала боками кору, влітала в кущі, дряпала кігтями коріння, але тим не менш продовжувала гнатися за мною. І це було чудово. А небезпека змушувала мене зосереджуватися лише на власних рухах у більшості випадках.

Я мусила бігти, стрибати, ковзати по мокрій землі, кидатися за дерева, злітати з пагорбів — і за цим усім зовсім не залишалося часу думати про що-небудь ще, окрім магічної істоти.

Наприклад, про свого чоловіка.

А навколо мене миготів нерівними смугами великий Мірійський ліс. Обсипалося пожовтіле листя і лягало мені під ноги. Я хапала ротом вологе гостро прохолодне повітря. Чим ближче була осінь, тим більше накопичувалося опадів і тим більше одягу треба було на себе натягнути. Але бігти, коли на тобі стільки зайвого неприємно, складно. Тож перед полюванням я скинула все, що буде заважати, і залишилася в щільній сорочці та жилеті. Але за такого темпу бігу мені не загрожувало замерзнути.

Кігті істоти проскріпіли зовсім поруч, впилися в дерево, — і розсипалися на всі боки гострі голки трісок. Так близько! Я пригнулася, вчепилася пальцями в першу-ліпшу гілку, потягнулася і стрибнула. Ноги неприємно занилі, нагадуючи, що лише кілька тижнів тому остаточно загоїлася шкіра та відновився організм після напружених пригод на болотах.

Під час бігу я доторкнулася до поясної сумки, вагаючись, використовувати чи ні капсулу, але потім відсунула руку. Це не мантикора, яку капсула з шерхом лише злегка оглушить. Поркурина — боязка істота, обережніша, може злякатися вибуху й втекти. Тоді весь мій забіг і підготовка втратить сенс.

Я відчувала подих істоти на потилиці, але прискоритися вже не могла. Чи то втомилася, чи то була моя межа швидкості, якої мені вже не подолати. Скільки я вже біжу? Чверть години? Ні, судячи з того, як гудуть ноги, вочевидь довше. Я втомилася. А поскаржитися нікому, бо сама ж зголосилася. Могла б сидіти в теплі й затишку, чекати мисливців, які легені поркурини принесуть мені на тарілочці.

Я завжди вважала, що алхіміка ноги годують, але в мене тепер був чоловік. І в чоловіка були якісь там гроші. Як він сказав? «Бери, що хочеш і скільки хочеш»? Але брати їх так просто… Ні, поки в мене була можливість відмовитися, я це робила.

Ще одна чудова фраза Егіля: «Не хочу, щоб ти щось змінювала у своєму житті». Наївний ідіот. Змінювати в будь-якому разі доведеться — і йому, і мені. Якщо не самі це зробимо, то зроблять за нас — обставини та інші люди.

Але я вдала, що повірила його словам. Все-таки час на те, щоб усвідомити ситуацію, яка в нас склалася, був потрібен і мені.