Розділ 2. Гірка правда чи солодка брехня?

"У коханні як на війні – горе переможеному". (Саган Француаза)

Віка

Не хочу думати. Не хочу відчувати. Хочу просто лежати клубочком, споживаючи шоколадне морозиво з полуницею або соковиті черешні кілограмами. Якось так справляються зі стресами героїні мелодрам, але мені це не світить: Марчик вимагає мами, багато мами.

- Ма! Уууу! - показує моє малятко в сторону кольорової пірамідки - чергова улюблена іграшка. Механічно розбираю її, занурюючись у свої думки.

Хандрити, як того активно вимагає моя підсвідомість, не вийде: масік не дасть та й надто підозріло це якось буде. Ігнорувати Андрія також не вдасться - одразу питання посипляться, а зайві розпитування мені зараз ні до чого. Хоча, якби його батьки взнали, все б вирішилося само собою...

Тихенько беру телефон чоловіка, розблоковую, сумно посміхаючись: яка ж довіра! Ми роками знали паролі одне одного, але користуватися ніколи не виникало ні бажання, ні потреби, а зараз... Зараз, я як якась геть неадекватна дружина лажу в телефоні свого благовірного, роблячи скріни його клятої переписки з...

Багато видаленого... Цікаво, хто? Він чи вона? Що там було..? Цього я ніколи не дізнаюся, та й толку? Все, що можна було, я отримала. Тепер, справа за малим - залишити на видному місці незаблокований телефон з потрібним скріном. Стіл у їдальні одразу видався прекрасним місцем для моєї диверсії...

Випадково залишаю телефон і виходжу з Марчиком на подвір’я. Залажу з ним в прохолодний басейн: тіснувато, але помістимося. Заплющую очі - кайф: свіжо, сонячно...

- Вік! - вириває мене з моєї секундної ейфорії Андрій, свердлячи мене незадоволеним поглядом. - Що це за...? - простягає мені мій телефон.

От ж блін! Це провал... Ніякого диверсанта з мене б не вийшло - спалили б при першому ж погляді.

- Ой, - роблю наївну гримасу на обличчі: маска, яка допомагає максимально адекватно спілкуватися з чоловіком в такій ситуації. - Забула, мабуть, дякую.

- Ага, незаблокований! - бурчить Андрій незадоволено. - Тримай, і давай без такого надалі, окей?

- А то що, а? - показую зубки я.

Андрій збирається мені кинути у відповідь щось їдке, та не встигає: з будинку виходять його батьки з водою та нарізаними фруктами.

Зазвичай затишні посиденьки на природі цього разу мене втомлюють. Надто вже багато зусиль вимагає мило посміхатися, ніби нічого й не трапилося, коли все всередині перевертається, а язик аж свербить відкрити нашу страшну таємницю. Силою здорового глузду я таки втримуюся від непотрібних теревеней: розповідати про те, як тебе зрадили, - це те саме, що визнати свою безпорадність...

День проходить якось на автоматі: думки літають десь далеко, точніше все ще у вчорашньому дні... Таку правду важко прийняти... Хотілося б ніколи її не знати. Ілюзії були такими солодкими, такими повними, такими реалістичними...

І звідки все це тільки взялося? Як їй вдалося так заповзти в серце моєму чоловікові, посунувши мене? Хоча, чи була я там взагалі коли-небудь..?

Він ж казав, що шкодує, що ми разом... Чому..? Нам ж було так добре разом... Чи лише мені..? Байдуже, міраж був казковим. Мабуть, власне, тому, що був всього лиш міражем: в житті так не буває, хоч до вчора я ще думала зовсім по-іншому.

Чому ж тоді він все ще зі мною? Невже через сина? Не сказала б, що батьківські почуття у нього настільки розвинені... Швидше, через не бажання розчаровувати своїх..

Цього вечора я не поспішаю виходити з ванни. Уважно розглядаю себе у величезному дзеркалі, вивчаючи кожну свою деталь, немов знайомлюся з собою заново. Виглядаю цілком непогано насправді. Форму після пологів давно повернула: підтягнутий живіт без жодної розтяжки, на щастя, підкачана мамським фітнесом попка, груди завдяки активному грудному годуванню навіть збільшилися до повноцінного другого розміру. Обличчя, хоч і втомлене, але нарешті чисте, - материнські гормони чудом позбавили мене більшості висипань.

Загалом, своєю зовнішністю я цілком задоволена. Не можу сказати, що прям закохана у своє відображення, але зазвичай можу розглядати себе без постійних коментарів внутрішнього критика, а ось зараз він заговорив. Заговорив, в контексті порівняння з нею...

Так, вона була більш доглянутою, визнаю: щоразу дизайнерський манікюр, акуратна укладка, відповідний макіяж, елегантний жіночий одяг, який ідеально на ній сидів. А я що? Постійно забігана, розхристана. Розтягнуті кофти з залишками дитячої їжі і не тільки. Макіяж? Та хіба на великі свята, як от: день народження чи хрестини. І то, в більшості випадків він обмежувався тушшю й блиском для губ. Манікюр? За останні місяців сім робила лише раз, може, два.

Успішна кар'єра? Ну так, вона чимало досягла в своїй педіатрії, а запрошення на міжнародні стажування та конференції було тому підтвердженням. Але вона старша, чорт забирай! За ті кілька років, що нас розділяють, я б теж звернула не одні гори. Може, взагалі б партнером вй нашій юридичній фірмі стала, або своє власну створила б. Так, у мене був чималий потенціал в юриспруденції і я тільки починала його реалізовувати, коли завагітніла. Але я ні про що не шкодую: діти на першому місці, а кар'єра нікуди не подінеться.

Енергія? Це, здається, його так приваблювало в ній? Ну звісно! Їй ж не доводиться пів дня носити майже 10 кілограм на собі чи водити їх за ручки по всій квартирі так, що прощай спина! Про яку енергію після такого щоденного дня може йти мова?

Так, стоп! Глибоко видихаю. Набираю повітря в легені. Розплющую очі. "Порівняння може бути й на мою користь", - нагадую собі. Перебираю в голові свої порівняльні переваги. Виходить поганенько. Самонавіювання, кажуть, допомагає. Вмикаю фен: висушити моє довге шоколадне волосся без нього ніяк, а слова він глушить на 'ура'. Починаю пошепки себе переконувати, не зводячи очей зі свого відображення: "Я гарніша, ніж Олена. Я краща, ніж Олена". Повторюю разів зо десять, відчуваючи себе останньою ідіоткою, але почуваюся таки краще: навіть посмішка якась щиріша чи що...