Глава 18.2. Погодилася

Глава 18.2. Погодилася

Лілія

Спускаючись на сімейну вечерю, я не переставала думати про набридливі дзвінки Артема. Що йому від мене потрібно? Тим паче через стільки часу. Навіть за вечерею мої думки були не в цьому будинку, а в минулому. Я все гадала, скільки часу я була схожою на дурепу й не бачила очевидного? Скільки вони мене обманювали, поки я сама не переконалася в подвійній зраді, якої завдали мені коханий хлопець і найкраща подруга? Скільки я носила рожеві окуляри, поки мені нахабно їх не зняли та не показали справжню сутність близькі люди? Я не мала відповідей на жодне питання. Лише здогадувалася, що достатньо довго.

– Ти де літаєш? – запитав мене Владислав, від чого я втратила зв’язок із реальністю та своїми думками, а тому вилка з рук з гуркотом впала на підлогу.

Три пари очей спрямувалися на мене. В тиші сімейної вечері цей гуркіт здався значно гучним. Я зніяковіло опустилася вниз, піднявши вилку та поклавши її на місце. Здається, я наїлася.

– Доню, з тобою все добре? – схвильований вираз обличчя мами дивився прямо на мене.

– Так. Звісно. Все добре. Я просто… задумалася, – відповідаю перше, що спадає на думку. Хоча насправді так все й було.

– Про що це ти так задумалася в моїй присутності? – шепоче мені на вухо Владислав, який запізнився на вечерю та сидів зараз біля мене.

– Не навколо тебе одного Земля обертається, – відповіла в його манері, побачивши здивування в сірих очах.

– А ти ще й огризатися вмієш? Супер! Люблю таких, – промовив так само пошепки, поки батьки щось обговорювали своє. Благо, що вони не підслуховували нас, бо з коротких фраз Владислава можна було б одразу зробити висновок, що він мене домагається. Не вміє він приховувати свої неоднозначні погляди в мою сторону навіть від батьків.

– Я наїлася. Піду до себе, – попереджую всіх, вставши з-за столу.

– На добраніч, – побажали батьки в один голос.

– Добраніч, – відповіла їм.

– Не солодких снів, – сказав Владислав, навмисно прошепотівши перше слово, та акцентуючи на ньому свою увагу.

– Взаємно, – кинула йому й пішла.

– Я теж наївся. Дякую за вечерю. Піду до себе. Хочу ще попрацювати за ноутбуком. Важливий контракт на носі, – чую його слова та, відчуваючи всередині небезпеку, пришвидшила свою ходьбу. Проте Владислав мене наздогнав буквально біля дверей моєї кімнати.

– Тікаєш? – прошепотів мені на вухо, обійнявши за талію та ставши позаду.

Відчуваючи його руки на собі, тіло зрадницьки затремтіло. Я сварю себе за таку поведінку поряд з ним. В мене зараз і без нього купа проблем, а він бігає за мною, наче юнак.

–  Ні. Мені потрібно навчатися.

– Хочеш, я тебе теж дечого навчу?

Його подих блукає моїм волоссям, а губи ледь торкаються шиї, від чого я починаю втрачати самовладання. Очі закочуються в несподіваній для мене насолоді. Її не можна ні з чим порівняти. Я ніколи не відчувала такого бажання до чоловіка. Навіть з Артемом такого не було. З ним я поводилася завжди стримано і не дозволяла собі нічого зайвого. Зараз же від ледь відчутних дотиків Владислава в животі закручується тугий вузол, а в голові паморочиться. Я несвідомо відхиляю голову, відкриваючи для його губ більше простору. Хочу, щоб він продовжив свої тортури. Його рука, що перебувала на моєму животі, легко погладжувала ніжну шкіру, спускаючись все нижче. Відчуваю, як внизу живота все пульсує від заборонених дотиків.

– Відтепер я обожнюю, коли ти в топі та коротких шортах. Ти така сексуальна, – шепоче мені на вухо, торкаючись губами мочки.

Далекий голос мого розуму повертається до мене. Він кричав весь цей час, проте я його абсолютно не чула. Я віддалася почуттям, тепер шкодуючи про це.

– Владиславе, відпусти… – суперечу сама собі, бо все ще інстинктивно відхиляю голову, коли він знову цілує мене в шию. – Нас можуть побачити.

– Тоді зайдемо в твою кімнату, – продовжує катувати поцілунками мою шию. – Я вже завівся й не зможу просто так охолонути, – опускається нижче, знімаючи лямку топа з плеча.

– Доведеться, – з силою відштовхую його, повертаючись до нього обличчям.

Він такий… такий сексуальний. Відкритий. Чесний. Розслаблений і спокусливий. Що хоче, те й робить. А що робить, того бажає найбільше. Не буде йти проти своєї волі – лише за покликом серця. Його сірі очі зараз розповідають мені всю правду про чоловіка. Він і справді мене хоче. Однак не отримає. Я не дівчинка на одну ніч.

– І чому? – затуманеним очам чоловіка різко повертається впертість і зібраність. Він спопеляє мене ними, бо я знову йому не дам. І він про це знає.

– Мені варто повертатися до навчання, – стою на своєму, дивлячись в його очі, в яких щосекунди змінюються емоції. Зараз він роздратований і злий. Ще б пак!

– Гаразд, – змушує себе погодитися зі мною. – Іди навчайся, – видихає в мене слова, змішані з гнівом. – Завтра. Ти не забула?

Тут забудеш!

– Про що? – навмисно дратую його. Відмічаю про себе, що мені подобається його дратувати й спостерігати бісики в туманних очах.