Глава 18. Дзвінок з минулого

Глава 18. Дзвінок з минулого

Лілія

Коли ми приїхали додому, я одразу піднялася до себе, ніби тікаючи від Владислава. Не знаю, куди він подівся, чи поїхав у справах, чи залишився вдома, але мене це не повинно хвилювати. Я швидко прибігаю до своєї кімнати та зачиняюся зсередини. Маю намір не виходити аж до вечері, щоб ненароком не зустріти його в будинку. І нехай до сімейної вечері залишається мало часу, та я з кімнати не вийду. Мені потрібно перевести дух. Він занадто бентежить мене. Я боюся своїх почуттів поряд з ним. Їх взагалі не повинно бути. Я не хочу закохуватися. Не зараз. І тим паче не в такого чоловіка, як він. Владислав не підходить на роль вірного чоловіка та супутника життя. Він – самець, який бігає від однієї спідниці до іншої, і мене це неабияк бісить. Хочеться, щоб мій чоловік був тільки моїм. Я не хочу, щоб було так, як у моїх батьків. Ні. Вони не є зразковим прикладом для наслідування. Здається, я і справді старомодна.

На ліжку, як завжди, лежала лілія. Хмикаю, але всміхаюсь. Я звикла. Зараз здається, що якщо я повернуся додому і не побачу квітки, розчаруюсь. Очікування квітки, як найменшого знаку уваги від нього, стало звичкою. І не хочеться себе накручувати та фантазувати з цього приводу, але щодня дарувати мені лілії – здається, це знак. Тільки от чого? Хитаю головою, скидуючи з себе ману рожевих мрій. Міняю воду в вазі та милуюся зібраним букетом із різноманітних лілій. Відчуваю, що вуста розтягуються в задоволеній посмішці. Внутрішній голос говорить мені про жіноче самолюбство, та я забороняю собі повністю відчути насолоду. Це не має бути закоханість. Це лише підвищення жіночої самооцінки. Все. Крапка.

Щоб не зациклюватися на своїх думках, переодягаюся та беруся за виконання домашніх завдань. Останнім часом забагато задають для вивчення, а мої думки витають навколо одного забороненого чоловіка. Так не повинно бути. Варто зосередитися на навчанні. Другий курс здається важчим, хоча далі, впевнена, буде ще складніше. В навчанні завжди так, зате потім можна буде сміло використовувати свої знання на практиці.

Не помітила, коли минув час і в двері постукала мама. Я відчинила та повернулася за стіл.

– Доню, привіт, – обернулася до дверей та помітила радість на її обличчі.

Чесно кажучи, я навіть здивована. Вона завжди здавалася мені агресивною стосовно мене та занадто вимогливою. Зараз же вона щодня випромінює радість. Задаюся питанням: чи справді це моя матір, чи вона так вміло старається змінити своє ставлення до мене? Але відкидаю негативну думку. Можливо, на неї так діє вагітність і увага коханого чоловіка. Кажуть, що жінку змінює на краще турботливий чоловік. Тож цілком можливо, що вона не прикидається, а стає такою, якою і завжди була – радісною, дбайливою та, головне, щасливою.

– Привіт, – відповідаю на її усмішку.

– Як справи? – проходить до кімнати та сідає на край ліжка.

– Добре, – киваю та дивлюсь уважно в її очі, все-таки ще не до кінця розуміючи, чи вона не прикидається.

– Бачу, в тебе є залицяльник? – переводить погляд на букет лілій у вазі та всміхається.

– Мабуть, – сама не розумію, чи справді це так.

– Тобі він подобається? – намагається достукатися до моєї душі.

– Не знаю, – відчуваю, що брешу. Влад сказав би: «Це вп'яте…» і я всміхаюся подумки від згадки про нього. Внутрішній голос вкотре повторює: «Забудь».

– Не поспішай, якщо нічого не відчуваєш. Не варто змушувати когось поряд страждати через відсутність почуттів, – радить, натякаючи на свій невдалий шлюб.

Мама зітхає, а я мовчу. Не знаю, чому вона так хоче поговорити зі мною по душам, але я ще не готова радитися з нею стосовно своїх переживань.

Раптом мій телефон віддається дзвінком і я лякаюся, розуміючи, хто це. Невідомий номер підтверджує мої здогадки. Мама по-своєму трактує мої зміни на обличчі.

– Гаразд, поговори з ним, – підморгує мені. – Тільки не довго. Спускайся до вечері, – виходить з кімнати, а я дивлюся на телефон, застигнувши.

Навіщо він дзвонить? Чому знов мене турбує? Страх і паніка вкотре підіймаються в моєму серці до найвищої позначки. Поки я гіпнотизувала телефон, дзвінок припинився. Проте вже через кілька секунд нав'язливий номер знову мене турбує. Руки починають тремтіти. Шкіра покривається липким потом від несподіваного страху. Я сама не розумію, звідки він взявся, проте страх охопив усе моє тіло, сковуючи панікою.

Дзвінок повторюється втретє і я беру смартфон, відчуваючи, як тремтять мої руки. Підношу до вуха, натискаючи трубку, і мовчу.

З телефону до мене доносяться звуки, які я не можу розпізнати. А за кілька секунд його голос… Мабуть, мені не забути його ніколи.

– Чому мовчиш? – грізний тон, що не обіцяє нічого хорошого. – Привіт, – за тоном розпізнаю, що всміхається. Ні… насміхається наді мною.

– Навіщо ти мене турбуєш? Я не хочу з тобою розмовляти.

– Зате я хочу. Я скучив, крихітко, – нагадує мені минуле, коли він постійно так мене називав.

Та в мені відгукується мій сердечний біль, який я так намагалася забути, викреслити зі свого життя, ніби й не було ніколи. Здається, він все ще жевріє і вщухати не збирається. Він живий. Як і спогади. Я нічого не забула. Ту мить, коли я була повністю щасливою, а в наступну – зрадженою, розчарованою і розбитою.