Глава 17.2. Нагадати

Глава 17.2. Нагадати

Владислав

Поки їхали, я все непомітно підглядав за Лілею. Що в ній такого, що мене аж настільки заворожило та не відпускає? З виду звичайна дівчина, спокійна, врівноважена, навіть не меркантильна, як я спершу гадав. Та потім щоденні спостерігання за нею призвели мене до того, що неохоче, але я пізнав її більше. І як не дивно, мені подобається те, що я знаю про дівчину. Проте цього мало. Я хочу дізнатися ще більше. Пізнати її всю. Вивчити кожен міліметр її чарівної, манливої шкіри, випити всю без залишку… Вона для мене, немов наркотик, від прийняття якого з’являються сили й впевненість у собі, що дає стільки адреналіну та ендорфінів, якими не насититися іншим чином.

Лілія зайорзала на сидінні та натягнула на свої коліна коротку сукню. Проте тканина не піддається й знову оголила для моїх очей її спокусливі ніжки. Я спійманий на гарячому! Вона помітила мої погляди, а тому старається прикритися, та не виходить. Я хмикаю. Ще жодна з дівчат так безневинно не ховала від мене своє тіло. То може, саме тому я повернутий на ній? Через те, що не можу добитися бажаного й від того стає ще цікавіше добиватися? Ох, як мені з нею весело.

– Чому ти смієшся? – несподівано запитує, перериваючи мовчанку.

Ми вже давно відвезли подругу Лілії, імені якої я навіть не спромігся запам’ятати, і тепер їдемо додому у тиші та гармонії.

– Ти смішна, – кидаю на неї погляд, бачу розчервонілі щоки, а в самого аж душа радіє з невідомих на те причин.

– Я? – вибухає гнівом. – Ти в своєму розумі? Ти справді з мене смієшся? – не вгаває.

– Так. Ти намагаєшся прикрити те, що так жадаєш відкрити моїм очам.

– Не розумію тебе… – вона відвернулася до вікна, ще більше почервонівши. – Стеж краще за дорогою.

– Я стежу. Не хвилюйся. Але спостерігати за тобою ще те задоволення.

– Владе, я…

– Ох, як приємно, – закочую очі від насолоди. – Не Владиславе Романовичу, не просто Владиславе, а Владе…

– Я не розумію тебе…

– Хочу, щоб ти так само повторила моє ім’я, коли будеш стогнати піді мною.

Лілія кинула на мене злісний і безмовний погляд. В її очах можна було прочитати все, що вона про мене думає, але я не здамся. Продовжу спокушати.

– Ти тому почав мене підвозити? В університет і додому? Щоб бентежити мене ось таким чином?

– А я тебе бентежу? – переводжу на дівчину погляд, знову спіймавши червоненькі щічки. Боже, як це мило, коли вона ось так соромиться.

– Давай з’ясуємо дещо раз і назавжди. Я не спатиму з тобою ніколи! Тобі доведеться забути усі поцілунки, бо вони більше не повторяться. Все зрозумів?

– Зрозумів. А ти?

– Що я?

– Ти забудеш?

– Про що? – навмисно мене дратує.

– Мої поцілунки.

– Я навіть уже їх не пам’ятаю.

– Нагадати? – різко гальмую, від чого Лілія ледь не вдаряється головою, та її врятовує пасок безпеки.

Якою ж вона може бути іноді язвитою. Так і хочеться вибити всю дурню з її голівки незабутнім трахом. Тоді навіть не стане такого пропонувати, бо забути мене після цього вона вже не зможе аж ніяк.

– Ти геть без мізків? – починає кричати.

– Абсолютно як і ти, – не довго думаючи, знімаю з себе ремінь безпеки та притягую дівчину до себе, притискаю до своїх грудей та помічаю перелякані очі. Вона знає, що зараз станеться, а тому страх в її очах виправданий. Хоче забути? От тільки їй це не вдасться.

Припадаю до дівочих медових вуст, ніби це життєдайна вода. Цілий день хотів знову відчути ці безграничні емоції. А від моменту зустрічі губи аж чешуться, так хотілося поцілунку. Не звичайного, прісного поцілунку, від якого навіть не встає, а того, від якого голова йде обертом та в жилах кров закипає. Лілія зітхає, здається під моїм напором та сама ширше прочиняє вуста, щоб я міг проникнути глибше. Я не соромлюся, двічі мене запрошувати не треба. Пірнаю язиком у її глибини та насолоджуюся віддачею. Вона така гаряча, пристрасна, що мені дах зносить. От прям тут у машині й зносить дах! І байдуже, що ми зараз на узбіччі дороги й повз нас проїжджають автомобілі. Немає нам справи ні до кого! Ми насолоджуємося гарячим поцілунком, тією хімією, яка виникає між нами постійно, коли ми зостаємося наодинці. Здається, я втрапив. Відколи поглянув у бездонні сині очі, так і втрапив.

Лілія боїться мене, суперечить, постійно огризається, проте під час поцілунку така покірна, тиха, віддана й пристрасна, притискається до мене всім тілом та прагне більшого. Обіймає мене за шию та відповідає на поцілунок так гаряче, що несила встояти. Я хочу її до шаленства! І якщо до цього часу гадав, що мені вистачить одного разу, то зараз я вже так не думаю. Не вистачить.

Проте магію миті вона перериває першою. Відсторонюється від мене й ховає свої долоні, заламуючи їх. Шкодує. Знає, що суперечить своїм же словам. Казала, що не пам’ятає, але водночас хоче повторити. Дивна вона. І як тільки таку не хотіти? Її хочеться пізнати всю, прочитати повністю, як відкриту книгу, от тільки вона не дозволяє. Розгортає лиш по сторіночці вдень, а іншу ховає в далекий куток, тримаючи закритою.