Глава 17. Недоступна

Глава 17. Недоступна 

Владислав 

Їхав на роботу збуджений і лише з однією думкою про спільний вечір з Лілією. Вона ще не готова до стосунків і мені потрібно пройти перевірку на довіру, щоб домогтися її уваги. Помічаю симпатію дівчини та зацікавленість мною, інакше б не цілувала мене так пристрасно. Проте вона це вдало приховує. Тому розумію, що мені треба ще багато чого зробити, щоб Лілія таки опинилася в моєму ліжку. Вірю, що захоплення мине, як тільки отримаю бажане. З розуму вже сходжу, так її хочу. І саме її, а не якусь іншу.

Думки про Лілію відволікли мене від роботи, а я запізнююся на ділову зустріч, між іншим. Дзвінок смартфона це яскраво доводить.

– Буду через кілька хвилин, – повідомляю опоненту.

– Невже я тебе дочекаюся? – голос Вікторії змушує здригнутися та подивитися ім'я на екрані. Варто перевіряти, хто дзвонить, перш ніж відповідати. 

– Віко, я не маю зараз часу на розмови. Запізнююся на зустріч.

– І не зі мною… – зітхає.

– На ділову зустріч. Зараз ранок і я маю працювати, – не розумію, чому взагалі виправдовуюсь. 

– А коли приїдеш до мене? – нахабно запитує. 

Нехай в нас і стосунки без обов'язків… були, до речі, але це не дає їй права так маніпулювати мною. Я взагалі не люблю жінок, які домагаються уваги чоловіка. Люблю недоступних. От як Лілія, наприклад. Манить до себе, але не підпускає ближче. Дає порціями дозу своєї ніжності, від чого хочеться ще і ще.

– Я скучила, котику, – продовжує свою пісню.

– Віко, я зайнятий. Не маю часу.

– Останнім часом я це постійно чую. Може, в тебе немає часу саме на мене?

Ну що за жінка? Довести до кипіння може за клацанням пальця.

– Чи може мені іншого чоловіка знайти? – тисне на мозок.

– Віко, що хочеш, те й роби. Я не маю зараз часу на безглузді розмови, – втрачаю терпіння. 

– Що означає «що хочеш»? В нас же правила були! Жодних чоловіків і жінок, поки ми разом, – пригадую свої слова на ходу вигаданих правил.

– Ще раз кажу: я зайнятий. Все потім, – кидаю слухавку.

Через телефон у руках не вистачило кілька секунд, щоб проїхати на миготливий зелений. Тепер маю стояти і чекати. Час іде і я вже маю бути на зустрічі. Глибоко вдихаю і важко видихаю. Я спізнився, бо спочатку сперечався з вередливою Лілією, потім відвіз її до університету, хоча мені абсолютно в іншу сторону міста їхати. А дзвінок Віки ще більше взбісив. Я на мить відволікся від дороги і тепер стою чекаю зелене світло. Якась невидима сила дає зрозуміти, що треба зачекати і Лілія дасть мені те бажане зелене світло.

Доїжджаю до роботи та біжу до офісу. Ліфтом підіймаюся на п'ятнадцятий поверх. Всього аж трусить. Я ніколи не дозволяв собі запізнюватися. Завжди пунктуальний і без заперечень. Завтра відвезу Лілію раніше до університету. Тепер маю сам за нею наглядати. Щось мені не подобається те, що за нею ще хтось стежить.

– Ельвіро, поклади мені на стіл список сьогоднішніх зустрічей і принеси кави, – кажу, заходячи до кабінету. 

В приймальні бачу свого партнера і жалкую про запізнення. Неприємно вийшло. 

– Доброго ранку, Владиславе Романовичу. Зрозуміла. Зараз буде.

Мені подобається, що вона виконує мої накази без заперечень. Виправляє свої вчорашні помилки і це добре. 

– Дві кави, будь ласка, – дивлюсь на партнера. – Доброго ранку, – тисну йому руку. – Вибачте, будь ласка. Затори на дорогах.

– Доброго ранку. Все добре. Я сам тільки-но приїхав, – повідомляє, злегка всміхаючись.

Та мені від цього не легше. Я і запізнення – це несумісні речі.

– Пройдемо? – запрошую його, відкривши двері кабінету.

– Так, звичайно, – заходить першим.

Махаю секретарці, щоб поспішила з кавою, і заходжу сам.

За кілька хвилин нам приносять каву і ми починаємо співбесіду щодо обговорення деталей співпраці. Підписуємо важливий контракт і партнер мене запрошує на діловий обід. Не відмовляюся. Вчорашню вечерю з іншим партнером я не досидів, бо поспішив за Лілією після дзвінка Олега. Та діловий обід не повинен пропустити. Хочу справляти враження на людей ділового та перспективного бізнесмена, який цікавиться всім і в першу чергу компанією. Ми домовляємося про деталі обіду та за годину зустріч закінчується. Я довго працюю в кабінеті, переглядаючи список справ і зустрічей на сьогодні, додаючи туди запланований обід із новим партнером. Викреслюю зустрічі після шістнадцятої та прошу секретарку перенести їх. Ельвіра мені ще приносить дві чашки кави і вже за кілька годин я їду на діловий обід. 

Після обіду встигаю поїздити по місту на інші зустрічі. Все дивлюся на годинник, бо надто хочу вже побачити одну недоступну, що засіла в моїх думках. День проходить надто швидко, активно і продуктивно.

Коли приїжджаю до університету, на годиннику рівно шістнадцята. Кілька хвилин чекаю, а потім набираю номер Лілії, коли не бачу її серед інших студентів.

– Так? – налякано відповідає.