Глава 16.2. Зводиш з розуму

Глава 16.2. Зводиш з розуму 

Лілія 

Владислав нахиляється і цілує мене. Захоплює в полон своїми губами мої. Пускає мурах по всьому тілу ніжними дотиками вуст. Язиком закручує мій у вир неочікуваних емоцій. Серце несподівано колотиться співочою пташкою в грудях, ніби так чекало цього поцілунку, що нарешті дочекалося. Несвідомо для себе тягнуся до чоловіка, обіймаю за шию та щиро відповідаю на поцілунок. Хочеться бути ближче. У свою чергу Владислав притягує мене до себе, обіймаючи за талію. Його рука опускається на мою сідницю та приємно стискає. Цей гарячий дотик відгукується в мені сильною дозою гормонів, які несила контролювати. Я зітхаю і Влад ловить мій тихий стогін ще відвертішим поцілунком. Поглиблює його. Поглинає мене. Здаюся. Стає гаряче, ніби зловила лихоманку. Стає так добре, ніби не жила до цього. Лише коли чоловік відсторонюється, зазирнувши мені в очі, просинаюся від солодкого сну. 

– Зводиш мене з розуму, – каже тихо.

Знав би, як мене він зводить з розуму. Поряд з ним забуваю про все на світі.

– Погодишся? – притуляється своїм столом до мого і цей жест здається таким інтимним, романтичним, що на мить забуваю, хто я і що роблю.

Розумію, про що він питає. Пропозиція в силі. Він вкотре підтверджує, від чого я відмовляюся. Але йому ніколи не зрозуміти мене. Я не зможу погодитися на стосунки без обов'язків, ще й маючи при цьому симпатію до нього. Досить уже брехати самій собі, що нічого не відчуваю. 

Не відповідаю. Лиш відвертою очі, щоб не дивитися зараз на нього. Щоб не показувати, наскільки я зараз маю розчервонілі щоки та спантеличений вираз обличчя. 

– Подумаєш ще трохи? – не чекає відмови, лиш домагається свого.

Як же йому просто. Не дбає про мої почуття, не думає про наслідки, про майбутнє, лише хоче добитися бажаного. 

– Маю завтра вільний вечір, – дивиться на свій наручний годинник. Мабуть, йому час на роботу. А мені на пари, до речі. Бачу, що студенти поспішають на заняття, але я й досі сиджу в машині. – Сходимо кудись? – дивує неочікуваним питанням. 

– Я… я не знаю, – кажу те, що відчуваю. Насправді я не знаю чи варто погоджуватися, бо вороття назад не буде.

– Подумай до вечора, – чмокнув мене в щоку, ніби робив це завжди. 

Та що тут думати? Я ніколи в житті не погоджуся на стосунки без обов'язків. Це ж не правильно! Так, я розумію, що зараз двадцять перше століття і сьогодні це модно, типу: «ніхто, нікому і нічого не зобов'язаний, щось не сподобалося – розбіглися». Або ж інше: «спробували стосунки без обов'язків і зрозуміли, що не підходять одне одному». Але хіба це нормально? Нехай я буду старомодною, але чесною, щирою і відвертою в першу чергу перед самою собою.

Відкриваю дверцята і виходжу з машини. Владислав зупиняє мене, схопивши за руку.

– Щось не так? Ти така мовчазна, – нарешті помітив.

– Ні, все добре, – сумніваюся, що йому потрібна моя правда.

– Втретє, – сканує очима.

– Що?

– Брешеш мені. Це вже втретє.

– Я не…

– Хіба я не доступно пояснив, що не люблю брехні?

Дратівливий, зате вимогливий. Привабливий, проте не для мене.

– Знаю. Ти караєш. Але як, не сказав.

– А ти хочеш перевірити? – на гарному обличчі з'являється хитра посмішка.

– Не знаю… – махаю головою, осмикуючи себе за не стриманість. Треба прикусити язика.

– Завтра перевіриш, – підморгує мені. 

Я вже починаю хвилюватися про завтрашній день.

– Гаразд. Мушу їхати на роботу, бо спізнюся на зустріч, – знов дивиться на годинник. – О котрій закінчуються заняття?

Він що, готовий і забрати мене з університету? Що з ним?

– Емм… – задумуюся, пригадуючи свої сьогоднішні заняття. – Навіщо?

– Заїду за тобою, – руйнує мою спробу втекти від емоцій поряд з ним.

– Емм… – гублюся від відповіді чоловіка, що прозвучала природньо і не нав'язливо. Ніби у нас стосунки, але ж це неправда. – О четвертій, – язик ляпає без дозволу на те.  Серце починає лічити хвилини до наступної зустрічі. Забороненої зустрічі. 

– Окей. Буду вчасно. Подзвоню, – повідомляє, коли намагаюся відійти від шоку.

Ще раз прокручую в голові його обіцянку. Владислав… приїде… за мною… Що з ним? Невже так хоче стосунків без обов'язків, що готовий відвозити на пари та забирати звідти? Я шокована. Немає слів.

Чоловік знову мені підморгує, прощаючись, а я зачиняю двері. Він же поспішає. Нехай їде і не ставить мене з незручне становище. 

– Ліля! Нарешті! – до мене летить Олена з обіймами. – Дуже рада тебе бачити, – відновлює дихання. – Я тобі телефонувала, а ти не відповідаєш. Я вже казна-що собі навигадувала. 

– Вибач, я вимкнула звуки, – дістаю телефон і бачу кілька пропущених. Невідомий номер теж дзвонив. Блокую, бо знаю, хто знову турбує. Серце реагує боязко, але ще не відійшло від емоцій поряд з Владиславом, тому швидко забуваю про Артема.