Глава 16. Занадто близько

Глава 16. Занадто близько

Лілія

Коли приїхали, дивуюся, що горить світло лише в одній кімнаті на другому поверсі. Здається, що ніхто на мене й не чекає так, як про це говорив Владислав по телефону. Мама не хвилюється і спокійно вже відпочиває зі своїм майбутнім чоловіком. А звідки тоді Владислав дізнався, де я знаходжуся? Питати в нього прямо не збираюся. Він іде позаду, але я навіть боюся озирнутися. Кудись поділася та легкість під час розмови за поїздкою. З’явився знову той Владислав, який ненавидить мене і всім своїм виглядом це проявляє.

Замикаюся в своїй кімнаті. Сідаю на ліжку. Поряд ще одна лілія лежить. Сьогодні червона. Вона бідолашна знову без води. Ставлю в вазу до інших лілій. В мене вже вимальовується гарний букет із різноманітних лілій. Красивий, надзвичайний, неповторний. Владислав вміє бути уважним романтиком. А може, насправді, це не він обирає кольори, а той, хто йому допомагає? Марія, наприклад? Хоча ні, пам’ятаю, що він сам запитував у мене, який колір подобається найбільше. Але яка різниця? Маю, що маю. Приємно отримувати квіти, згодна. Проте не вимальовується в моїй голові портрет, де ми разом щасливі і закохані. Після його нав’язливої пропозиції цього й бути не може.

Зітхаю. Чую, що Владислав приймає душ. Чекаю. Коли минає час і чую, як двері його кімнати зачиняються, я збираюся і теж іду в душ. На диво, жодних казусів не стається і я спокійно купаюся. Закрадається думка, що ми зможемо й надалі користуватися спільною ванною кімнатою, якщо даватимемо час одне одному помитися. Виходить же в нас не зустрічатися останнім часом. Хоча я все одно не розумію тих, хто зробив ванну спільною на дві кімнати. 

Засинаю швидко і так само прокидаюся. Новий день – нові емоції. Я ще вчора заблокувала номер Артема, тож сьогодні спала спокійно й тепер з гарним настроєм. А згадуючи пристрасний і до шаленства приємний поцілунок Владислава, на вустах грає радісна посмішка, яку я ніяк не можу позбутися. Навіть коли снідаю, теж усміхаюся. Коли збираюся на пари, всміхаюся до себе через дзеркало. Дивна. Що зі мною, я ще не зрозуміла.

– Я тебе підвезу, – лунає голос того, про кого думаю з самого ранку.

Владислав виглядає розслабленим та відпочилим. Застібає два ґудзики жилету на собі, допиваючи вранішню каву. Помітивши його м’язи під непрозорою сорочкою, але уявивши їх на повну (я то вже бачила його оголеним), пускаю слину, але вчасно себе осмикую. Нам не можна.

– Ні, не потрібно. Я сама доберусь маршруткою, – хочеться додати, щоб взагалі мене не помічав у будинку, але змовчую.

Звісно, краще буде, коли ми навіть не перетинатимемося. Тоді ніхто з нас не буде пускати слину на заборонене. Зараз думка переїхати до батькового дому здається вже й не такою страшною. Я житиму в своє задоволення. Мама буде щасливою, маючи нову родину. Владислав мене забуде й ходитиме, як і раніше, до своєї Віки. Всім буде добре, якщо мене тут не буде.

– Я, здається, не питав твого дозволу, – прозвучало занадто грубо, від чого холод пройшовся про моїй шкірі.

Це Владислав, напевно, досі злиться за вчорашнє. Хоча я так і не зрозуміла, чому і за що він на мене розгнівався.

– Але на мене чекає подруга… – вигадую відмазку.

Не хочу знову залишатися з ним наодинці.

– Де?

– На зупинці, – промовляю невпевнено.

– Тоді почекає. Зараз виїжджаємо.

– Але ж ти не поснідав… – вчасно згадую.

– Каву допив, – робить останній ковток і ставить чашку на тумбочку.

– Напевно, Марія буде гніватися.

– Що? Чому?

– Вона завжди готує тобі сніданок, а сьогодні ти не торкнувся. Та ще й чашку поставив в коридорі, – прослідковує за моїм поглядом.

– Тебе турбує думка прислуги? – одягає свій плащ.

Погляд він має зверхній. Нехай і прислуга, але дівчина важко працює з дня на день. Треба мати повагу. Принаймні, на мою думку.

– Кожна людина маю право на повагу. Чи ти вважаєш, якщо вона прислуга, то не варта нічого?

– Ліліє, ти ніде сьогодні головою не вдарилася? З самого ранку маєш бажання такі теми обговорювати.

– Я краще поїду.

– Я ж сказав, ні! Я відвезу.

– А твій сніданок? – намагаюсь вловити останню крихту надії на порятунок від його особистості поруч.

– Не хочу я сьогодні їсти. Замовлю щось до себе в офіс, якщо тебе це так турбує. Та й твоя подруга чекає на тебе. Не варто змушувати людину чекати.

– А значить варто змушувати людину бігати про всьому будинку та прибирати за тобою? – вказую на чашку.

– Ліліє, Марія за це гроші отримує. Не погані, до речі. Влітку під час відпустки вона на Мальдівах відпочивала зі своїм хлопцем. То ти ще довго будеш хвилюватися про її думку? Вона знає, чому і за що бігає та прибирає за мною. Я доступно роз’яснив?

– Еммм… так.

Навіть гадки не мала, що покоївки можуть собі дозволяти так відпочивати. Ото я погано живу! Може, й собі десь піти працювати покоївкою?