Глава 15.2. Познайомитися ближче

Глава 15.2. Познайомитися ближче

Лілія

Підходжу ближче до машини, але Владислав не рухається. Він заважає мені сісти, абсолютно не відсторонюється. Дивиться на мене і продовжує палити. Не розумію його. Сам хотів, щоб я швидше вийшла, а зараз тягне час.

Я тремчу вже сильніше. Холод пробирається до кісток. Але нерви на межі. Тож, здається, не лише холод тому причина.

– Ти змерзла, – вже не питає, а констатує.

Знімає свій плащ та накидає на мої плечі. Враз стає так тепло, але тремтіти не перестаю. Відчула сьогодні досить сильний страх перед Артемом, проте перед Владиславом я взагалі слабка й беззахисна. Навіть кроку ступити не можу. Куди поділася та сильна й незалежна Лія, котра завжди стає на свій захист і за словом в кишеню не лізе?

– Що ти робиш? – дивуюся, коли він вкутує мене в свій плащ.

– Зігріваю тебе. Не хочу, щоб ти простудилася. Хіба не видно?

Чоловік стоїть лише в одній сорочці та, як завжди, жилеті. Але не труситься як я і навіть натяку на холод немає. Невже йому не холодно?

– Навіщо? Чому просто не сісти в машину та не поїхати додому?

– Не хочу, – дивиться прямо в очі. – Хочу зрозуміти, чому ти так мене боїшся.

– Я не боюсь тебе, – не можу дивитися на нього. Тоді ще більший мандраж бере.

– Мама в дитинстві не вчила, що не гарно брехати?

– Ми зараз будемо говорити про моє виховання? – емоції беруть верх.

– Ні. Можемо якусь іншу тему почати.

– Яку?

– Ти вся тремтиш. Так змерзла чи це від чогось іншого? – нахабно всміхається кутиками вуст.

– Змерзла, – виходить грубо.

Владислав всміхається та підходить ближче. Майже впритул. Дивиться пильно, не відводячи очей.

– Я знаю інші способи, щоб тебе зігріти, – шепоче на вушко.

Знаю я про ці його способи. Вже давно натякає.

– Нізащо! – емоції зашкалюють.

– Ха-ха, – сміється на все горло. Йому весело? – Ти таки мене боїшся.

– Не боюсь, – суперечу.

Ця ситуація вже порядком починає бісити. Не можу я володіти емоціями поряд з ним. Коли Артем стояв навпроти, я розуміла, що відчуваю. Ненависть. І жаль до самої себе колишньої. Була наївною, закоханою дурепою. А поряд з Владиславом… я гублюся. Серце починає стукотіти сильніше, ніж потрібно, коли він переходить межу, яку я створюю між нами. Руки пітніють. Коліна тремтять. Я не боюсь його… Я боюсь себе поряд з ним.

Чоловік викидає недопалок і відходить, щоб відкрити для мене двері. Коли я сідаю, він кладе руку мені на талію й повертає до себе. Навіть через цупкі тканини я відчуваю його дотики. А його погляд… В ньому можна загубитися.

– Ти багато від чого відмовляєшся, – дивиться спрагло на мої губи.

Невже він мене зараз поцілує? Щоки червоніють, а я кусаю свою нижню губу, бо теж цього хочу. Та це означатиме крах створеної стіни та перекреслить всі мої слова до цього часу. Нам не можна…

– Від чого? – дивлюся як він облизує свої губи й мимоволі ковтаю слину.

– Пропозиція, Ліліє. Вона ще в силі, – він не втримується й цілує мене.

Стискає мене у своїх обіймах і цілує жадібно, спрагло, ніби весь день цього чекав. Поглиблює поцілунок і торкається своїм язиком мого. Я знову тремчу, але вже не від холоду. Емоції переповнюють мене. Адреналін підвищується в крові і вона починає закипати. Серце прискорює свій ритм і, здається, зараз вискоче з грудей та стрибне йому в руки.

Пристрасний поцілунок вибиває землю з-під моїх ніг і мені доводиться схопитися за його шию. Владислав вищий від мене на цілу голову, тож мені доводиться стати на носочки, щоб бути ближче. Обіймаю та відповідаю на поцілунок так, як умію, хоч і розумію, що він досвідченіший навіть у цьому плані. Цілуватися він вміє. Про інший досвід і думати не можу. Та зараз хочу бути ближче до нього, пізно розуміючи, що нам не можна цього робити.

– Ні… – відштовхую чоловіка.

Владислав заведений до межі. Його туманні очі видно навіть у приглушеному світлі ліхтарів. Чоловік хоче продовження, проте не змушує мене проти волі. І я йому за це вдячна. Лише дивиться на мене довго, важко дихаючи. Потім відпускає та садить мене в машину. Обходить авто і сідає на водійське крісло. Заводить двигун і рушає з місця, нічого не кажучи. Я теж мовчу. Після такого пристрасного поцілунку взагалі не розумію, що казати. А що, власне, тут казати? Я здалася під першим натиском. Показала, що слабка й беззахисна перед ним. І так… Якщо і є якісь почуття, то їх треба погасити на початковому рівні. Ми – зведені брат і сестра. Скоро в наших батьків народиться рідний братик або сестричка. І як це буде тоді виглядати? Боже, дурня якась. Про що ти думаєш, Ліє?

– То як? – перериває мої думки.

– Що? – переводжу погляд на чоловіка, хоча до цього дивилася виключно на дорогу.

– Що ти про мене знаєш?

– Я? – дивуюся.