Глава 15. Поряд з ним страшніше

Глава 15. Поряд з ним страшніше

Лілія

– Ти впевнена? – схвильовано запитує Олена.

– Так. Вже майже дев’ята.

– Але мені якось не по собі, що за тобою стежать.

– Не думаю, що він буде сидіти до цього часу та чатувати на мене під під’їздом.

– Хтозна, що в голові того придурка. Краще посиділа б ще. Заспокоїлася.

– Ну не буду ж я сидіти в тебе до ночі. Та й чаю вже напилася, що в животі одна вода. Хоч рибок запускай, – намагаюся пожартувати, але Олена чомусь не сміється. Я не думала, що вона й справді так хвилюватиметься за мене та співпереживатиме.

– Фільм можемо якийсь подивитися. Комедію, наприклад. Я навіть забула, як це – мати подругу, – розчулила вона мене до сліз своїми словами. Я, до речі, теж забула.

– Оленко, мені ж уже мама дзвонила кілька разів. Маю бігти додому.

– Гаразд, – зітхає, але проводжає мене до дверей. – Але обов’язково подзвони мені як доберешся на таксі, – дає настанови.

– Не хвилюйся. Все буде добре, – одягаю куртку.

Додаток на смартфоні повідомив, що моє таксі вже під’їхало. Взуваюся та виходжу, коли дзвонить телефон. Я гадала, що це мама, але помилилася. Невідомий номер. Відкидаю дурні думки про Артема куди подалі. З думками, що вже таксисту не терпиться мене чекати, підіймаю трубку.

– Ти де? – чую грубий голос.

Це не водій. Інакше він не говорив би зі мною в такому тоні. І, на щастя, не Артем. Його голос я впізнаю з тисячі.

– Хто це? – нервую.

Біля мене хвилюється й Олена. Дівчина схопила мене за руку та не відпускає, прислухаючись до розмови. Очима запитує мене хто, але я й сама не знаю.

– Не впізнаєш? – хмикає, а я здогадуюся за інтонацією. – Владислав, – його голос відлунням проходиться по моїй шкірі, вкриваючи сиротами. Не очікувала, що це буде він. – Твоя мама вже всім нерви вимотала, де ти і що з тобою. Тож кажи хутчій, я вже їду.

– Куди їдеш? – шоковано кліпаю очима на новоспечену подругу. Ну не за мною ж він їде!

– За тобою!

Що? Я здивована до межі.

– Як? Куди?

– Куди скажеш, – роздратовано відповідає. – Доставлю тебе додому, щоб не дай боже, тебе ніхто не викрав.

– Ти зараз смієшся? – як він чітко висловився. – Я мамі повідомляла, де я і що зі мною. Я в подруги. Ми вчилися. Потрібно було завдання в парі виконати, – вигадую на ходу, спостерігаючи, як Олена закочує очі.

– Ліль, скоріше кажи адресу, бо зараз розвернуся й поїду додому, а твоя мамця нехай і далі нервує. Жінка вагітна, до речі, – давить на жалість.

– Але я таксі викликала, – промовляю невпевнено. – Воно вже під’їхало.

– Скажи водію хай мене дочекається, я заплачу за хибний виклик.

– Ти ж сказав, що розвернешся і поїдеш додому, – не розумію його.

– Ліліє, тобі ще раз повторити «скажи адресу»? – гарчить.

Дивний він. Вчора поцілував, нехай і коротко, а сьогодні гарчить, як дикий звір. Вміє бути ніжним і одночасно грубим.

– Магістральна 55, – тихо повідомляю, помічаючи здивований вираз обличчя Олени. Я теж не сподівалася від себе такої різкої зміни. Залишатися з ним наодинці заборонила собі ще від учора.

– П’ять хвилин і я на місці.

П’ять? Цілих п’ять хвилин? Він що неподалік знаходився? Він нашого будинку їхати сюди цілу годину. Хм… «нашого»… Якого нашого, Ліє? Їхній будинок ніколи не буде «нашим»!

– І хто це? Я ж сподіваюся, не Артем?

– Ні, боже збав, ні, – махаю головою. – Це мій названий… зведений брат. Владислав.

– Як я зрозуміла з розмови, він впертий.

– Не те слово. Непохитний. Якщо щось надумав, весь світ повинен впасти до його ніг, але це повинно здійснитися. Ненавиджу таких людей.

– Ти не занадто категорична до нього?

– Аж ніяк. Я його добре знаю.

– Ти ви ж, здається, минулого тижня тільки переїхали в будинок вітчима.

– Так. Але його характер я вже змогла пізнати до найдрібніших деталей.

– І який він? – загорілася моєю розповіддю.

– Про впертість ти вже знаєш. Баран ще той. А ще він самовпевнений, самовдоволений, самозакоханий нарцис. Не люблю таких. Бісить мене до чортиків. І ось… – вказую на несподіваний дзвінок, – чого йому від мене треба? Прислужитися моїй матері? Так він її ненавидить так само, як і мене!

– Гадаю, він тобі подобається, – всміхається.

– ЩО!? – вигукую на весь під’їзд. Ми встигли вийти, щоб її батьки не чули суперечки по телефону. – Ти здуріла?

– Не завжди кохання приходить від симпатії. Інколи і від ненависті також. Якщо не вислужитися перед твоєю мамою, значить, він сам хоче тебе привезти додому. А це доводить, що й ти йому подобаєшся.