Глава 13.2. Страх на вищому рівні

Глава 13.2. Страх на вищому рівні

Лілія

Пізнавши найбільшу та найважчу в житті емоцію – страх, я заметушилася в спробі втекти звідси. Переді мною стояв колишній коханий хлопець, якого тепер всією душею ненавиджу. Коли Артем вийшов з машини та підійшов ближче, я взагалі заціпеніла на місці.

– Ліль, ти чого? Ти боїшся мене? – зробив він ще крок в мою сторону.

– Не підходь, інакше я закричу, – в мені спалахує гнів.

– Божевільна чи що? Хіба я маніяк якийсь?

– Ти гірше… Ти… – задихалася я від сильних емоцій, що накотилися на мене лавиною. Я не готова була до зустрічі. Я стільки проплакала через нього, стільки страждала через його зраду, що зараз просто не готова знову пірнути в емоції мене колишньої.

– Що я? Ну, скажи, – підганяє він мене з відповіддю, долаючи між нами відстань.

– Я нічого тобі не скажу, – розвертаюся і йду геть.

От тільки куди йти? Додому мені тепер не можна. Артем може дізнатися, де я живу. Цього не варто робити. Куди йти? Навіть подруг немає, щоб переночувати. Я, звісно, сподіваюся, що до ночівлі не дійде, але якийсь час мене все ж треба десь перекочувати.

– Ліль! – кричить мені навздогін Артем і його голос чується все ближче.

Він що, біжить за мною?

– Та зачекай! Я просто хочу поговорити.

– Нам немає про що з тобою говорити.

– А я думаю є. Минуло стільки часу. Невже ти не хочеш поспілкуватися зі старим знайомим?

– Ти мені не знайомий.

– А хто? Коханий?

Не відповідаю. Не варто його провокувати, а мені продовжувати безглузду розмову. Тікаю далі. Тільки не в сторону дому, а в іншу. Хтозна куди йти. А от Артем все ще слідує за мною. Чую його важкі кроки позаду і мені стає все гріше. Емоції накочують лавиною.

– Ліль, та зачекай ти!

В кишені знаходжу телефон. Набираю Олену та чекаю відповіді. Більше мені немає кому телефонувати.

– Алло, – чується голос дівчини.

– Будь ласка, допоможи.

– Ліля? Що сталося?

– Скажи мені свою адресу. Прошу тебе, – благально відповідаю дівчині.

На ходу махаю рукою таксисту і він стає, щоправда, ледь не збивши мене. Поспіхом сідаю в машину на заднє сидіння та полегшено видихаю.

– Вулиця Магістральна, 55, – відповідає дівчина.

– Вулиця Магістральна, 55, – кажу адресу таксисту. – Швидше, будь ласка.

– Ліль, що з тобою трапилося? Ти в небезпеці?

– Можна й так сказати, – мій голос ледь зривається на плач.

– Чому? Що сталося? – допитується, а я не знаю чи варто взагалі їй розповідати. Та й чи їхати до неї варто, теж не знаю. Але більше мені немає куди.

– Можна я до тебе приїду? – пізно запитала, зрозумівши, що потрібно було запитати про це раніше, а не тоді, коли вже повідомила водію адресу.

– Звісно, можна. Що за питання? Я чекаю на тебе. Сама тільки-но прийшла додому. Уявляєш, Валерія Костянтиновича не було в кабінеті, тому мусила їхати додому. Сподіваюся, завтра поговорю з ним стосовно додаткових занять. До речі, я дуже вдячна тобі за таку гарну ідею. Я б сама, мабуть,  не додумалася до такого, – відволікає мене від жахливих думок своїми розповідями.

– Пусте, – видихаю, ніби бігла важкий крос.

– Ні. Що ти? Я справді вдячна тобі. Ти мені дуже допомагаєш своєю підтримкою. Знаєш, в мене немає друзів, тому я б хотіла дружити з тобою. Що скажеш?

Не сподівалася я до таких відвертостей дівчини, але й відмовити вже не можу, оскільки їду зараз саме до неї.

– Гадаю, можна, – приречено відповідаю.

– Супер, – чую радість в її голосі. – Тоді я чекаю на тебе. Розповіси мені, що тебе так налякало. Може, спробую чимось допомогти. Я тістечок купила по дорозі додому. Що ти любиш чай чи каву? – белькоче все підряд. Але й не дивно. Вона завжди така.

– Чай. Бажано з м’ятою та мелісою, щоб заспокоїтися. І лимоном. Без лимону не люблю пити чай.

– Супер. Все мається. Вже заварюю і чекаю на тебе.

– Дякую, – розумію, що повинна була це раніше сказати, але в мене голова на варить.

– Та ще немає за що, – чую як дівчина всміхається. – Восьмий поверх, квартира 45. Є ліфт.

– Дуже дякую, – відчуваю неабияку приязнь до неї.

– Будь ласка.

– Скоро буду. Ми вже під’їжджаємо.

– Окей. Чекаю.

Я відхилила виклик та пошукала в сумці гроші для розрахування з таксистом. На жаль, нічого не знайшла. Ні копійки.

– А у вас карткою можна розрахуватися? – запитала, коли водій припаркувався за вказаною адресою.

– Так, звісно.

Чоловік підніс до мене термінал, а я розблокувала телефон та розрахувалася за поїздку. Мій погляд зачепився за непрочитане повідомлення.