Глава 13. Повернення страху

Глава 13. Повернення страху

Лілія

– Оце ти сьогодні показала всім, – захоплювалася Олена моєю відповіддю куратору. – Ти просто зробила фурор! Навіть я не сподівалася, що ти все те справді вивчиш і знатимеш. А в тебе кожне слово просто від зубів відскакувало. Як ти так змогла вивчити все за одну ніч? – не перестає вона дивуватися.

– Ніч була дуже довгою, – зітхнула, коли пригадала як пів ночі вчила економіку. Особливо після того, як мене Владислав залишив у спокої.

Просто досі не можу повірити в те, що вчора відбулося! Він був таким нахабним, впевненим у собі і, здавалося, він володів собою і заодно кожною моєю емоцією, яку викликав так швидко, наче за клацанням пальця. Що він собі думав? З’явитися в моїй кімнаті лише в одних трусах! Геть божевільний! А його поцілунок… здавався невинним, схожим на прощання та побажання доброї ночі закоханого хлопця своїй дівчині. Ніі… цього не може бути! Це лише плід моєї дурної і неконтрольованої уяви!

– Для мене подібна ніч взагалі була б нескінченною, але я все одно все не вивчила б, – сміється Олена. – Але знаєш, навіть якби я вивчила всю економіку і вразила б Валерія Костянтиновича своїми знаннями, як це зробила сьогодні ти, він би все одно навіть не поглянув у мою сторону, – похнюплено мовила.

– Ну чого ти? – подивилася на засмучену дівчину.

Я не відчуваю до Олени почуттів, як повинна відчувати подруга. На жаль, я не вірю в дружбу. Краще бути самій і не довіряти нікому. Проте дівчина так не вважає. Вона бачить у мені подругу, розповідає свої таємниці, що знаходяться в найпотаємніших куточках душі, і сподівається на підтримку, розраду та розуміння, а я… Я не можу відповісти взаємністю. Моє серце закрите для подібних відчуттів.

– Може, ти щось мені порадиш? Я вже не знаю, як мені діяти і що робити? Я безтямно в нього закохана.

– Не знаю… – зітхаю, розуміючи, що все-таки чекає від мене поради. – Ти впевнена, що в нього немає сім’ї? Валерій Костянтинович же дорослий чоловік. Мав би вже мати родину, дружину, дітей…

– Ні, в нього нікого немає. Я тричі перевіряла інформацію. Вона достовірна.

– Я все одно чомусь не вірю. Скільки йому?

– Тридцять три.

– А він ще молодий, – дивуюся про себе. – Може, шукає свою істинну?

Олена подивилася на мене таким жалібним поглядом, ніби хоче, щоб на місці істинної пари нашого куратора стала вона.

– То може, варто зробити перший крок?

– Ти справді так вважаєш?

– А що робити? Якщо він тобі так сильно подобається…

– Я до нестями закохана, – виправляє мене.

– Гаразд, якщо ти настільки закохана, то думаю, варто спробувати. Для викладача стосунки зі студенткою – це завжди табу. Їх можуть вигнати з університету через порушення правил субординації. Але якщо він самотній, а ти закохана, то гадаю, що він просто боїться зробити перший крок через небажання втратити роботу. Або ж тебе, – підморгую їй.

– Ти справді гадаєш, що я йому подобаюся? – її очі засвітилися від радості.

– Не знаю, але варто це перевірити.

– Як? – Олена загорілася в передчутті.

– Залишся після пар. Підійди до нього та попроси про додаткові заняття, оскільки в тебе прогалини з якихось тем. Щось вигадаєш на ходу.

– Та в мене з усіх тем прогалини. Тут і вигадувати не доведеться.

– Тим краще, – хмикаю. –  Тоді тобі буде легше просити про допомогу з його боку, як викладача. А далі під час заняття, гадаю, ви познайомитеся краще, ближче, – натякаю, –про себе щось розповіси, натякнеш йому, що самотня…

– Тобто сказати йому, що він мені сильно подобається?

– Ну не так прямо, й не одразу. Але з часом ти зрозумієш, які у нього наміри.

– Ага. Я зрозуміла. Дякую за пораду, – Олена розвернулася і рушила назад до універу.

– Будь ласка. А ти куди?

– Як куди? Втілювати твій план у дійсність. Він занадто геніальний, щоб чекати слушної миті, – її обличчя осяяла радісна посмішка, – тому я прямо зараз і попрошу його про додаткові заняття для мене.

– Удачі, – кинула їй услід і попрямувала додому.

Сьогодні така чудова сонячна погода. Осінь нас ще радує останніми променями сонечка, що й не хочеться їхати маршруткою. Краще прогуляюся пішки. Ввімкнула навушники, улюблену музику та пішла, не поспішаючи. Знаю, що мені доведеться йти більше години, але мене це не зупиняє. Навпаки, я абсолютно не хочу йти туди, де відчуваю себе не як вдома. От у батьковому домі я зовсім інакше себе почуваю. Там рідні стіни навіть лікують і рятують від депресії. А стіни будинку Романа Дмитровича лише тиснуть на мене з усіх боків. А вчорашній вечірній візит Владислава без запрошення лише підсилює цю думку.

Несподівано біля мене зупинилася автівка, що порушила мій особистий простір. Мені довелося зняти навушники та подивитися, хто намагається заговорити зі мною. От тільки коли я побачила його обличчя, мене кинуло в жар. Я навіть не сподівалася, що він може мене тут знайти.