Глава 12.2. Поцілунок

Глава 12.2. Поцілунок

Владислав

– Значить, економіка… – без дозволу беру зошит з її рук та хочу прочитати тему заняття, відкривши його. Я знаю економіку на відмінно, тому й справді маю бажання допомогти їй з успішністю. Проте дівчина нахабно вириває зошит й кладе його на край столу.

– Владиславе, повторюю ще раз, якщо ти не зрозумів: йди геть!

Всміхаюся. Мав би злитися, але чомусь всміхаюся. Мене веселить ця ситуація, а ще більше тішить страх в її очах.

– Може, ти просто боїшся мене? – нахилившись ближче до дівчини, шепочу їй на вушко. Лілія затамувала подих і ледь не дихає. Справді, боїться. – Дихай, Ліліє, дихай, – всміхаюся, задоволений її реакцією.

– Я дихаю, – гарчить. – Але ти мені заважаєш.

– Дихати? – ловлю себе на думці, що мені подобається її бентежити.

Її червоні щічки говорять самі за себе, а спокусливі губки, якими вона намагається показати весь свій гнів, спокушають ще більше. Коли дивлюсь на них, думаю абсолютно про інше. Бажаю їх поцілувати. Нестримно. Гаряче. Пристрасно. Волію чути її зітхання та голосні стогони задоволення.

– Навчатися! – відповідає з викликом і спрямовує погляд на мене, сповнений гніву.

Оце так емоції! Ось, чого мені не вистачало останнім часом. В її синіх очах безкрайній простір емоцій, які можна викликати просто, немов за клацанням пальця. Вона мене манить, але я ще не зрозумів до кінця чим саме. Так, мене захоплюють її щирі емоції і те, як вона щоразу мене відшиває, теж чомусь притягує. Але є в Лілії ще дещо. Те, чого мені не вистачало в стосунках з Вікторією. І це щось незвідане, недосяжне. Я дивлюсь на Лілію, як на закриту книгу, яку всіма силами прагну відкрити і прочитати від першого рядка й до останнього. Вона приваблює мене, манить, спокушає і я не здамся, поки не зрозумію її повністю.

– А може навчити тебе практики? – продовжую шепотіти над її вушком.

Я вже давно завівся і не даю звіту своїм діям. Тим паче Лілія відчайдушно мене відшиває, не розуміючи,  що саме цим і ще більше спокушає. Вона в пастці, з якої немає виходу. Хоча вихід є один – здатися.

– Ти геть збожеволів? Йди звідси! – вона підлетіла зі стільця, немов ошпарена. Дивиться на мене такими переляканими очима, що мене починає забавляти ця ситуація. Мені подобається її бісити. Справді подобається. Навіть не уявляю, що буде далі. Невже вона силоміць вижене мене з кімнати? Але вочевидь Лілія на це погодиться, якщо я буду й далі її напружувати. Гаразд, на сьогодні досить її діймати.

– Окей-окей, вже йду, – підіймаюся й розвертаюся до виходу, але потім стаю навпроти неї. Всміхаюся, дивлячись на розгублену дівчину. Не сьогодні достатньо, але це не востаннє. Я ще не добився свого. –  Ти подумала над моєю пропозицією?

– Навіть думати не буду! – говорить вона з викликом, склавши руки на грудях. Я задивився на її повні груди і відмітив про себе, що там є на що дивитися. Ох, коли я вже побачу те, що приховується за тканиною?

– А ти гарненько подумай, – підійшовши ближче, кажу прямо в очі. – Кожна дівчина прагне опинитися в стосунках зі мною.

– Хм… – вона скептично хмикнула, від чого кутики її вуст розтягнулися в ледь помітній посмішці. – Якщо кожна мріє, то тобі є з чого вибирати. Чому саме я?

– Гарне питання, – всміхаюся, накручуючи її волосся собі на палець. А Лілія геть не дурна. Навіть кмітливіша, ніж я думав. – Бо хочу я тебе, – відповідаю, дивлячись в її темні очі. Там знову вирує океан. Бурлить, штормить і від цих емоцій мене закручує у вир. Я знову потопаю в її очах. А й справді: чому саме вона?

– Мрій! – всього одне слово, а скільки в ньому емоцій. Знову всміхаюся, радіючи, що я викликаю в ній такі сильні емоції. Вона здасться. Однозначно здасться. Колись це таки станеться. І я буду переможцем.

– Мрію, проте не забувай, що завжди мрії стають реальністю.

– Не завжди!

– В моєму випадку завжди, – говорю впевнено. – Я всього досягаю, чого хочу.

– Тоді моя мета – це показати тобі, що мрії не завжди здійсняються.

– Ха-ха-ха, – розсміявся я весело й задоволено. – А ти не промах, – коментую, уважно спостерігаючи за її змінами на обличчі. Гнів межує з люттю. Дівчина на межі зірватися на мені. А я її щосекунди випробовую. Ах, яка ж вона терпляча. А гаряча яка! Я навіть чекаю, коли ж вона зірветься. Хочу побачити її гнів в усій красі. Лілія беззаперечно прекрасна, коли гнівається. – Може, закладемося? Хто перший здасться?

– Парі? З тобою? О, ні, – махає головою.

– А чом би й ні?

– Владиславе, повторюю востаннє: йди геть і не заважай мені навчатися.

– Все-все, йду, – неохоче, але розвертаюся й прямую до дверей. Проте мені кортить дещо зробити наостанок. Долаю відстань між нами й коротко цілую її в губи. Хвиля розряду протікає між нами в короткочасну мить. Хочеться розчинитися в ній, а не зупинятися. Бажаю ще, але всього потрошку. Залишаю збентежену Лілію на самоті й зачиняю двері за собою. Здається, я сьогодні не засну, бо красномовне збудження дає про себе знати. Мені б зараз скинути напругу, але їхати до Віки в такий пізній час вже не маю бажання.