Глава 12. Збентеження

Глава 12. Збентеження 

Владислав 

Втекла. Вона втекла від відповіді, гадаючи, що зможе втекти таким чином і від мене. Закрилася за дверима, наче за сімома замками. Гадає, що її кімната – це її фортеця, проте Лілія дуже помиляється. Я від свого не відступаю ніколи. Коли чогось хочу, доб’юсь, чого б мені це не коштувало. Я не з тих, хто програє та опускає руки. Здається, дівчина не розуміє, що тікаючи від мене, вона навпаки дає мені зелене світло діяти. І я дію. Сьогодні надіслав Лілії квітку жовтогарячого кольору. Завтра буде інша. Так хоче Лілія, я не можу в цьому суперечити дівчині. Нехай маленькими кроками, але я дійду до своєї мети. Поступово. Крок за кроком. І вона буде моя.

Заходжу до кімнати під звук смартфону. Дістаю з кишені і зітхаю. Знову Віка. Вона мені вже набридла. Невже не розуміє? Відхиляю виклик, зітхаючи. Зараз в моїх думках недосяжна Лілія. Тільки вона на даний момент – об'єкт мого бажання. 

Скидаю з себе костюм і залишаюся в одних боксерках. Накидаю на шию рушник, йдучи до ванної. Дзвінок повторюється. Дивлюсь на екран, закочуючи очі. Навіщо бути такою впертою і нав'язливою? Чоловіки такого не люблять, невже не розуміє? Ми – хижаки за природою, тому ми повинні полювати, а не навпаки. Вимикаю телефон і йду в душ. Досить мені набридати. Зараз мені потрібно освіжитися, як і моїм думкам.

Проте з голови Лілія не виходить навіть під струменями води. Я все гадаю, чому ми припинили зустрічатися у ванній кімнаті? То було так цікаво. Спостерігати за сором'язливістю дівчини, за її милими червоними щічками, за її спокусливими губками, які виражають суцільне невдоволення, коли щось іде не за її планом – ще те задоволення. Проте досить приємне, як би я цьому не опирався. Ще ж з першого погляду на дівчину я зрозумів, що не буде мені спокою поруч з нею. А зараз навіть сумую, коли ми з нею не сперечаємося і я не можу бачити її щирих емоцій.

Витираю вологе тіло рушником і одягаю боксерки, все дивлячись на двері навпроти. Вони мене спокушають. Я знаю, що вона там, і що ховається від мене. Але не приймати душ лише через мене – це дивно. Проте багато про що свідчить. Отже, Лілія уникає зі мною зустрічей і це не просто так. Це лестить мені. 

Всміхаюся і таки йду до дверей, що ведуть у її кімнату. Замків немає, а тому зупинятися я не збираюся. Проте зараз я навіть не впевнений, що мене зупинили б зачинені двері. 

Натиснувши на ручку, вона піддалася і двері відчинилися. Я помітив, що Лілія сидить за столом і щось пише. Вона сидить до мене спиною, тому не помічає, що в їх кімнату хтось пробрався. Дівчина в навушниках, тому не чує кроків, що наближаються до неї. Опустившись трохи вниз, вдихаю запах її волосся. Вона таке ж приємне, як і під час нашої першої зустрічі і запальної розмови в ванній кімнаті. Помічаю, що аромат дуже схожий з моїм, а це дає мені зрозуміти, що вона користується моїм гелем для душу. Тим більше її баночок для догляду за тілом і волоссям я ще бачив у ванній кімнаті, тому…

– Ааа… – скрикнула вона, обернувшись. 

– Тихше, Ліль, – сміюся. – Батьків сполохаєш.

– Чому ти тут? Як ти зайшов? Навіщо? – ставить купу запитань, дивлячись на мене сполохано, як у кут загнана миша.

– Зайшов через двері. Ще питання будуть? – кепкую. – Що пишеш? – заглядаю в зошит і помічаю знайомі формули. Я теж такі вивчав в університеті. Виходить, у нас з нею багато спільного. Хоча з такою дівчиною, як Лілія, ніколи не занудьгуєш.

– Це конспект… – вона переводить погляд на зошит і помічаю збентеження в її очах. – Я не встигла на парі… 

– Чому не встигла? – цікавлюся.

– Ти не міг би одягтися? – червоні щоки видають дівчину з головою. Вона опустила погляд, щоб не дивитися на мене.

– Тебе це бентежить? – всміхаюся. Я навіть не уявляв, що справляю на неї таке враження. Тішуся, як дурень. Беру стільчик і ставлю його поряд з нею. Сідаю, не відаючи, що й навіщо роблю. – То чому ти не встигла? 

– Зробити конспект не встигла… – вона все ще не дивиться на мене. Її очі бігають куди завгодно, але тільки не на мене. Прикро. Для кого я стараюся?

– Я ж і питаю, чому?

– Ну… – вона довго думає, що відповісти.

– Ліліє, це економіка. Її потрібно розуміти. А щоб розуміти, варто слухати викладачів на парі. 

– Я знаю… – виходить роздратовано.

– Але чомусь таки не слухала? – доповнюю.

– Ти будеш мене вичитувати? – злиться, кинувши на мене розгніваний погляд. 

Ось воно. Те, чого я чекав. Вона мені суперечить, проявляючи свої емоції. А всередині неї бурлить океан. Це ж очевидно. Я хочу в ньому втопитися. Здурів, напевно, не інакше. 

– А варто? – питаю, піднявши брови, пильно стежачи за змінами на обличчі дівчини.

– Ні, – швидка відповідь не змусила себе чекати. – Йди краще одягнися, – знову уникає зорового контакту.

– То тебе це бентежить?

– То ось, що найбільше тебе цікавить? Ти прийшов дізнатися, чи не бентежиш мене? – вона підняла на мене свої очі і я помітив в них стільки емоцій, що в них реально можна втопитися, якщо цього захоче їх власниця.

– Не буду лукавити. Ти мене розкусила, – підіймаю руки вгору, а вона відводить погляд. – Але тепер хочу допомогти тобі з економікою.