Глава 11.2. Святкова вечеря

Глава 11.2. Святкова вечеря 

Лілія

– Виглядаєш неперевершено, – бачу захоплений погляд чоловіка і чую солодкий комплімент, який дуже відрізняється від вранішнього. Тоді він сказав протилежне. 

Підіймаю брову вверх, не вірячи своїм вухам. Він серйозно? Чи просто намагається знайти до мене підхід, щоб я погодилася на ненависну мені пропозицію?

– Дякую, – щоки враз почервоніли, наче по команді під його пронизливим поглядом.

Я опустила очі вниз на останні сходинки, які не можу подолати, бо він стоїть занадто близько. Всього в кількох сантиметрах від мене. Ніздрі ловлять запах чоловіка. Аромат його парфумів я й досі пам'ятаю ще з першого дня знайомства, коли ми зіткнулися у ванній кімнаті. А зараз… цей аромат знову заполонив мій ніс і ловлю себе на думці, що він мені подобається.

Владислав все ще тримає мою руку. Його дотик відчувається приємним, як би мені цього не хотілося. В чоловіка гаряча рука, а моя чомусь охолола від збентеження та спітніла від сорому. Але зараз зігрівається його теплом і на мить здається, що так правильно. 

Він допомагає мені подолати останні сходинки і проводить до їдальні, все ще тримаючи мою долоню. Подумки дякую йому за допомогу, інакше сама не впоралася б. Збентеження і хвилювання від присутності Владислава підкошують мої ноги.

Чоловік відпускає мою руку лише тоді, коли заходимо до їдальні. Батьки не бачать його жесту і не здогадуються, що привів мене сюди саме він.

– Ліє, яка ти гарна, – вигукує мама, радіючи, що я таки прислухалася її думки.

– Справді, Ліліє, маєш чудовий вигляд. Ніби не в нас сьогодні свято, – привітно всміхається Роман Дмитрович.

– Свято? Яке свято? – дивується Владислав, переводячи погляд з мене на батьків.

– Синку, ми з Наталією, хочемо вам за вечерею сповістити гарну новину.

– Мені варто боятися? – питає батька, проходячи та сідаючи за стіл.

– Ні, звичайно. Кажу ж, це приємна новина, – Роман Дмитрович теж сідає, попередньо відставивши стілець для мами.

Я сідаю сама. Як завжди, навпроти Владислава.

– Щось я не довіряю останнім часом приємним новинам, – коментує Владислав, насипаючи собі в тарілку кілька ложок салату.

Роблю те ж саме. Беруся за виделку та починаю їсти. Мовчу. Я знаю про новину, тому не здивована і поводжуся спокійно. 

– Ліліє, Владиславе, – починає Роман Дмитрович, – ми з Наталією хочемо вам повідомити про поповнення в нашій сім'ї.

Переводжу погляд на чоловіка навпроти. Він перестав жувати, а потім вдавився їжею. Випив кілька ковтків води і пильно дивиться на батька.

– Поповнення? – його вигук оглушає. – Ти серйозно? – дивується він, відійшовши від попереднього шоку.

– Цілком і повністю. Дитинці вже п'ять тижнів, тому ми не хочемо тримати від вас це в таємниці.

– Охриніти! – вилаявся чоловік і відпив ще води.

Я спокійно їм. Не здивована і не шокована, бо це вже в минулому. Десь глибоко в душі я розуміла, що одруження колись призведе їх до батьківства. Звичайно, сподівалася, що не так рано, але як уже вийшло. Мама щасливою виглядає з цим Ромчиком, тому я спокійна.

– Владиславе, добирай слова!

– Ну, що ж, вітаю вас! – підняв він склянку з водою вверх.

– Дякуємо, – мама відповідає за двох.

Гадаю, вона зрозуміла негативну реакцію сина свого майбутнього чоловіка, але намагається бути усміхненою.

– Тепер я розумію, чому ви так поспішаєте з весіллям, – грубо каже чоловік. – Але весілля по зальоту, тату… – сарказму в його голосі хоч відбавляй.

– Владиславе! Як ти можеш? Це твій майбутній брат або сестра! 

– Прошу тебе, позбав мене відчуття провини. Я вже задорослий для таких любощів. Та й ти… тобі п'ятдесят, а ти вирішив стати батьком?

– Ніколи не пізно ставати батьками.

– Але не в твоєму віці.

– Що ти маєш на увазі? Гадаєш, я старий? 

– Прямо кажу.

– Владиславе… Я хотів провести сімейну вечерю за приємною розмовою. Хотів поділитися щасливою звісткою з нашими дітьми, а ти знову все псуєш. Що тобі завжди не так?

– Я нічого не псую. Це ти все зіпсував. І вже давно.

– В тобі говорять старі образи. Але нагадаю, що ти сам десять років тому вирішив жити зі мною, а не з матір'ю. 

– Та вже, мабуть, краще було б з матір'ю жити, ніж бачити твоїх вічно нових дружин.

– А бачити нового вітчима?

– Ви обоє винні, що не вберегли шлюб.

– Там і рятувати не було що.

Владислав утримався від коментаря. Мовчить. Лиш втупився в одну точку і навіть не їсть нічого. Мені теж і шматок в горло не лізе після такої емоційної напруги між батьком і сином. Вочевидь, вони не ладять одне з одним і вже давно.