Глава 11. Сама не своя

Глава 11. Сама не своя 

Лілія 

– Ти де літаєш? – питає Олена під час пари.

Дівчина сіла поруч зі мною за партою ще на початку занять. Напевно, вона вважає, що ми – подруги, але я відношусь до неї віддалено. Спілкуюся, відповідаю на різні запитання, але душі своєї не відкриваю. Одного разу відкрила і що воно мені принесло? Лише біль і страждання.

– Ліль…

– Що? – повертаюся обличчям до дівчини.

– Питаю, ти де літаєш? 

– Я викладача слухаю.

– Справді? Не записавши жодних нотаток?

Дивлюсь у свій зошит, а там лише сьогоднішнє число записане. А пара вже наближається до кінця…

Мабуть, сьогодні найважчий день у моєму житті. Після вранішньої розмови з Владиславом я місця собі не знаходила ніде. На заняттях була розсіяною та не активною. Слова викладачів не лізли до голови, як я не старалася їх туди запихати. Намагалася сконцентруватися на навчанні, але не вдавалося жодного разу. Перед очима раз у раз виникав самовдоволений чоловік, який ніколи не знає відмови. Його пропозиція збила мене з пантелику. Він порушив мій особистий простір і тепер я не знаю як себе скласти докупи. 

– Даси переписати конспект? – питаю в Олени та бачу на її обличчі здивування.

– Ти серйозно? Не я, а ти в мене просиш конспект?

– Але ж ти писала… – бачу в її зошиті нотатки.

– Так, я робила записи, але не те маю на увазі. Що з тобою сталося? Ти завжди зібрана й активна на заняттях, а сьогодні сама не своя. 

– Даси чи ні? – ігнорую її коментарі.

– Звісно. Не в цьому проблема. З тобою щось сталося? 

Не маю відповіді на зацікавлені питання дівчини. Точніше, маю, але їй не розповім. Я більше не впускаю в своє життя нікого. І самій з собою добре. 

– Може, потрібна допомога? – не відстає вона.

– Ні, дякую, – роблю щось на подобі посмішки, кинувши погляд на дівчину. 

Дзвінок сповіщає про закінчення пари, як і навчальних занять на сьогодні. Я беру зошит в Олени та обіцяю собі, що перепишу сьогодні кілька конспектів. Мабуть, просиджу до ночі, але сама винна, що не слухала.

Куратор змусив мене затриматися після занять та провів довгу й нудну бесіду. Звичайно ж, я пообіцяла більше так не поводитися, бо успішна студентка повинна бути зібраною, активною та сконцентрованою на заняттях. 

Сварячи сама себе, я поспішила на маршрутку, але знов Олена мене затримала:

– Ліль, не хочеш до кафе? Кави вип'ємо, якогось тістечка з’їмо, поговоримо про особисті проблеми. Я така голодна, що вовка зараз з'їм, – жартує, але не розуміє, що я не збираюся з нею ділитися особистим.

– Вибач, але сьогодні не можу. Поспішаю додому. Мені он переписати стільки варто. Та й Валерій Костянтинович насварив мене сьогодні. Маю виправдати його надії. Давай наступного разу? – хочеться сказати «ніколи», але слова вже вилетіли з моїх вуст.

– Обіцяєш? 

– Угу, – киваю, хоч і не хочу нікуди з нею йти.

– Добре. Тоді домовилися. 

Ми розійшлися з нею в різні сторони і я зітхнула. Варто вже було б їй повідомити про те, що я не шукаю подруг і дружити з нею не збираюся, але завжди чомусь відкладаю розмову. Дивлячись у її чисті очі, хочеться сподіватися, що вона справді зі мною щира, але я не впевнена на всі сто відсотків. Ніколи не знаєш, коли дорога тобі людина встромить ножа в спину.

Додому приїжджаю швидко. Приймаю душ і радію, що знайшла вихід із ситуації. Владислав ще на роботі о такій порі, тому я можу спокійно побути у ванній кімнаті і не хвилюватися, що хтось може зайти.

Я сьогодні настільки розсіяна, що не одразу помітила на ліжку ще одну лілію. Сьогодні жовтогаряча. Навіть питань не виникає, одразу розумію, що це знову справа рук Владислава. Хочеться її викинути, але не насмілююсь. Лише ставлю у вазу до інших лілій. Його пропозицію я ніколи не прийму, на відміну від квітів – це вище моїх сил. 

Сушу волосся, переодягаюся й одразу сідаю за конспекти. Завтра маю успішно скласти тест із сьогоднішньої теми заняття. Куратор дав мені другий шанс. Якщо я складу тест, він забуде про мою незібраність. Варто не підвести його, а вивчити тему самостійно.

Через годину активного заняття у двері хтось стукає. 

– Так, – прошу увійти й двері відкриваються. Заходить мама.

– Сонечко, привіт, – повільно підходить до мого столу та цілує в маківку. Не звикла до таких любощів, але вочевидь, вона відчуває провину переді мною. Я не можу довго на неї ображатися, якби не хотіла.

– Привіт, – стримано відповідаю.

– Навчаєшся?

– Так, – дивлюсь на конспекти перед собою, але мовчу, що мені доводилося їх переписувати.

– Яка ти в мене розумника, – сідає на край ліжка навпроти мене.

– Ти щось хотіла? – натякаю на швидку розмову, бо завтрашній тест сам себе не складе.