Глава 10.2. Спробувати ще раз

Глава 10.2. Спробувати ще раз

Владислав

До вечора багато й плідно працював. В компанії навалилося багато справ, тому що останнім часом батько скидає все більше обов’язків на мене. Він знає, що я з усім впораюся й не париться з приводу того, що я можу втомитися і послати все до дідька. А ще ця підготовка до весілля… сконає мене. Батько гадає, що може передати мені частину своїх справ, а сам поїхати додому раніше, бо його ж там чекає майбутня дружина. Трясця! І чому мене це так бісить? Він хоче стати щасливим вдруге, не хвилюючись про те, що вже у віці. А я всього лиш дратуюсь від однієї думки, що вона обведе його навколо пальця, як і вперше це зробила та лярва. Не вірю, що Наталія така свята, як її підносить батько в моїх очах. Ну не вірю і все! Навіть від Олега знову жодних звісток. До речі…

– Привіт, – набрав номер друга, вчасно згадавши про його роботу.

– І тобі привіт, – чується в трубці радісний голос. Ніби він розважається, а не мої завдання виконує.

– Вдалося щось ще дізнатися? – переходжу одразу до справи.

– Лише трохи.

– Кажи, – підганяю його, не терплячи очікування. Я і терплячість – не сумісні речі.

– Знаю лише те, що Наталія частенько ходить до гінеколога. Через день, якщо точніше.

А це вже цікаво! Невже вона має якісь проблеми і вважає, що з допомогою батька, а точніше, його грошима, зможе їх вирішити? Цікаво-цікаво.

– З якої причини?

– Слухай, Владе, я і так пробрався в приватну лікарню, стежачи за нею. Вдавав із себе ледь не чоловіка вагітної жіночки і батька її дитини, щоб хоч щось дізнатися про твою Наталію. До кабінету, звісно, мене ніхто не пускав, а тому, що відбувалося за дверима, мені не відомо.

– А розмова з лікарем?

– І щоб я йому сказав? Що я їй чоловік, сват, брат, син? Хто? Лікар все одно мені не видав би інформацію про свою пацієнтку.

– Погано, Олеже, погано. Зараз за гроші можна дізнатися будь-яку інформацію.

– Ну, я не впевнений, що лікарі можуть викласти всю інформацію про своїх пацієнтів за гроші. Вони ж давали клятву Гіппократа.

– Погано ти знаєш сучасних лікарів. Вони й свою голову тобі продадуть за гроші.

– Ну, гаразд. Наступного разу спробую.

– Ти не пробуй, а дій. Я за що тобі плачу?

– Все-все, я зрозумів.

– Окей. Що стосовно Лілії? – аж серце тьохнуло при згадці про неї. Цікаво, чого б то?

– Про неї взагалі жодної інформації. Все, як завжди. Вона ходить кожного дня до універу, навчається, навіть не виходячи з навчального закладу протягом дня, а після пар їде додому маршруткою. Іноді йде пішки, прогулюючись.

Не густо… З такими відомостями я далеко не заїду.

– Стеж ще. Ти хоч не помічений?

– Ображаєш, – протягує.

– Можливо, вони просто приховують справжню причину. Напевно, здогадуються, що за ними хтось стежить.

– Ні, не може цього бути. Я дуже акуратний.

– Гаразд. Стеж далі. І обов’язково інформуй мене, коли про щось дізнаєшся.

– Обов’язково, – його ентузіазм та радісний голос починають бісити. Відхиляю виклик і зітхаю.

Втомився. Страшенно втомився за сьогодні. Хочеться і справді послати все до біса й поїхати додому. Підлеглі вже давно порозходилися, а я ще сиджу в кабінеті. Дивлюсь на наручний годинник і бачу о пів на шосту. Варто і справді їхати додому, щоб не проґавити сімейну вечерю. Хочу знову вивести на емоції Лілію. Якщо Олег не знайшов жодної інформації про дівчину, то, може, не все так погано? Може ж таке бути, що вона й справді невинна? Ох, сумніваюся. Всі вони однакові.

Закриваю ноутбук та встаю. Беру його з собою, вдома ще трохи попрацюю. Там, після смачної вечері Марії та за чашечкою кави, працюватиметься значно ліпше.

Додому приїжджаю рівно о шостій. Саме встиг на сімейну вечерю. До речі, лише мене й чекали. Марія ще накриває на стіл. Батьків бачу в вітальні. Вони сидять разом на дивані й про щось тихо говорять, всміхаючись одне до одного. Розвернуті одне до одного обличчями, а ноги Наталії лежать на ногах мого батька. Він ніжно їх погладжує, масуючи. Отакої… Оце інтимна сцена. Такого я ще не бачив. Навіть не помічав такого, коли він з моєю матір’ю жив. Хоча… які там інтимні сцени. Вони лишень щодня сварилися, що й привело до розлучення.

– Доброго вечора, – вітаюся, щоб хоч так мене помітили.

– О, синку, привіт, – першим відповідає батько.

– Доброго вечора, Владиславе, – усміхнено відповідає жінка, опустивши свої ноги на підлогу й розвернувшись від батька. Напевно, засоромилася? Невже? Нехай би собі лежали на місці. Чого я вже тільки не бачив?

– Як справи? – питає батько.

– Було б добре, якби ти допомагав, – скаржуся і проходжу в вітальню, яка веде коридором до їдальні. Підходжу до столу та наливаю собі соку. Випиваю весь, а потім ледь не давлюся, коли помічаю Лілію в короткій червоній сукні, що спускається по сходах з другого поверху. Вона куди це зібралася така нарядна?