Глава 9. Колишній

Глава 9. Колишній

Лілія

– Нереальний голос, який можна слухати і заслухатися, – захоплено мовить Олена, коли виходимо з аудиторії.

– Голос як голос. Валерій Костянтинович хороший викладач і мені цього достатньо, – кажу без емоцій.

– Ти що? Я закохана лише в його голос. Не можу і дня без нього жити. От би собі записати на диктофон і слухати його кожного вечора перед сном. А його зовнішність… ммм… Красивий, професійний, діловий, стильний, розумний… Я млію лише від погляду на нього, – зітхає.

Дивлюсь на дівчину, яка кілька днів тому зізналася мені, що закохана в нашого куратора, і диву дивуюсь. Чоловік старший від неї, напевно, вдвічі. Можливо, він і сім’ю має, але ми цього не знаємо. На що вона лише сподівається? Фактично, закохана в свого батька. Як так можна?

– Як справи? Виглядаєш пригнічено, – на мене пильно дивиться Олена, коли виходимо з університету.

– Знаю. Голова болить, – поспішаю, але дівчина плентається за мною.

– Чому?

Сьогодні заняття тягнулися довго. Чи то я не виспалася, чи через вчорашній дзвінок колишнього погано спала, але на парах я постійно позіхала. Все думала, навіщо було йому дзвонити та ще й так пізно? Невідомий номер після десятої вечора сколихнув мій спокій. Ми давно з Артемом не спілкувалися. Хлопець мені не телефонував з того часу, як ми розійшлися. Але вчора… Я навіть не сподівалася.

«Ти потрібна мені, Ліліє…»

В голові тільки й звучав його голос на парах замість слів викладача. Вчора після цих слів я вибухнула гнівом і висказала йому все, що я про нього думаю. Можливо, навіть грубо, але так було потрібно. Артем не з тих, хто розуміє все без слів. Якщо йому не сказати все прямо, буде довго набридати. Я то знаю. Два роки з ним зустрічалася, проте часто сварилися за той період. Постійно після сварок він дзвонив і дзвонив, якщо я навмисно не підіймала трубки. Але вчора… Навіщо після стілького часу телефонувати й порушувати мій спокій?

– Ліліє, ти чуєш? – вкотре звертається.

– Так, не кричи.

– Дати пігулку?

– Ні, я не п’ю їх взагалі.

– Це погано. Терпіти головний біль не можна, – поспішає за мною, коли йду дорогою до автобусної зупинки.

– Терпіти ніякий біль не можна. Навіть душевний. Але від такого, на жаль, пігулки немає зовсім.

– Тебе хтось образив?

– Ні.

– Розбив серце? – зойкає.

– Ні. Не вигадуй. Вдома ляжу на годинку поспати й усе мине.

– Не виспалася сьогодні?

– Схоже на те, – мовчу про причину мого безсоння. Олені ні до чого знати про мої проблеми.

– А я теж сьогодні не виспалася. До ночі читала конспект, який з важким трудом написала на парі. Там такі каракулі, що я ледве розібрала, – сміється. – Уявляєш? – заходить за мною в маршрутку.

– Уявляю. Якби ти писала, а не зітхала на парті через куратора, то й писалося б краще.

– Нічого не можу з собою вдіяти. Мої думки поруч з ним.

– А якщо в нього є родина?

– Ні. Немає.

– Звідки знаєш?

– Хм, Ліль, я перевіряла інформацію з достовірних джерел, – прикриває долонею обличчя, щоб тихіше сказати, ніби якусь таємницю розповідає. Хоча, якщо задуматися…

– З яких джерел?

– Достовірних.

Більше я не питала нічого. В принципі, мені не дуже й цікаво. В мене своїх проблем та таємниць вистачає, щоб ще в чужі лізти.

Виходжу на своїй зупинці. Сьогодні повернення з універу було швидким. Через головний біль піша прогулянка відмінилася, а тому я швидко приїхала додому громадським транспортом. Додому? Хм… Мабуть, так, бо іншого вибору в мене немає, окрім як змиритися.

Мене гукала Олена до кафе, але я відмовилася. Нав’язливе кохання дівчини до нашого куратора заважає мені ясно думати. Мабуть, вона в мені побачила подругу, якій можна розповідати свої таємниці. Але я не шукаю подруг. Їх не існує. Більше не існує.

Зайшовши до кімнати, я першою справою поглянула на лілію в вазі, а потім перевела погляд на ліжко. Там знову лежала лілія. Рожева. Ніжна й прекрасна. Вона здавалася навіть кращою за білу, але й та унікальна. І що мені робити? Від кого вони?

Гадаю, Владислав мене обманює, або ж впевнено грається зі мною. Більше нікому було подарувати лілію. Це він. Я впевнена. Але навіщо брехати й виставляти мене за дурочку? Хотів перед моєю безпорадністю показати себе вище? Створити враження, ніби я хочу, щоб мені подарував лілію саме він? Який же він козел! Ненавиджу таких! Його ненавиджу.

Чи може… Ні, не може! Просто не може цього бути! Вчорашній дзвінок колишнього вчасно пригадався. Але ні… Якби це був Артем, то хлопець мав би знати, де я живу. Проте він знав лише адресу батькового будинку. Але ж не теперішню мою адресу. Хоча він міг за мною стежити… Це в його стилі, до речі. Ні… Цей варіант одразу відпадає. Це не він. Це точно Владислав. Я впевнена.