Глава 8.2. Напруга

Глава 8.2. Напруга

Владислав

Приїхавши на роботу, довго збираюсь з думками, щоб почати працювати. Надто мене вже вивела з себе вранішня розмова з Лілею. Вона до мене небайдужа, бачу це в її очах. От тільки в якому сенсі небайдужа ще варто розгадати. Або ж настільки боїться, що навіть червоніє враз, коли ми поруч. Мене забавляє розуміння того, що вона червоніє від моєї присутності. Хоче, щоб квітку подарував я? Але я нізащо не зізнаюся, поки не розгадаю її мотиви. Впевнений, що вона така ж ласа до грошей, як і її матуся.

За роботою геть забув про Олега. Давно він мені не телефонував і не відзвітовував. Як у нього справи? Чи все йде добре? Не довго думаючи, набираю номер і натискаю виклик.

– Привіт. Як у тебе справи?

– Привіт, Владе. Якщо цікавишся моїми особистими справами, то я вже забув навіть, коли їв.

– Це мені не цікаво. Як проходить стеження? – одразу переходжу до суті.

– Ну, звичайно, подзвонити зранку і поцікавитися лиш роботою – це в твоєму дусі.

– Олеже, я чекаю. Час іде й мені потрібні докази.

– От саме стосовно доказів… – він запнувся і зробив паузу, – … не можу нічого сказати. Поки ще не накопав.

– Ти серйозно? Минуло кілька днів, а інформації нуль? – починаю закипати.

Весілля все ближче і батько не може цьому натішитися. Такий радісний і щасливий. Мій же настрій навпаки падає вниз. Я ще більше стаю злим.

– Владе, це не так то просто, як ти гадаєш. Якби підозрювані не були такими потайними і домашніми, було б простіше.

– Що ти маєш на увазі?

– Справа в тому, що Лілія нікуди не ходить, окрім університету. Прісне в неї студентське життя – одразу після пар додому. Навіть не уявляю, як так можна жити. На її місці я би сконав від муки, маючи таке студентське життя.  Ні тобі клубів, ні хлопців, ні яскравих відпочинків – сухо, прісно. Але мені здається, що минуло мало часу. Потрібно більше.

З його слів складається враження, що Лілія – хороша дівчина. Та я не вірю цьому. Скільки бачив на своєму шляху таких благородних дівчат – ззовні тихі, спокійні, невинні, а всередині – ласі до грошей. Їм би тільки в гаманець заглянути і дізнатися чи товстіший він. Все. Більше нічого не хвилює. Гадаю, і вона така ж. Аферистки не показують свого нутра нікому й ніколи.

– Мати… – перериваю паузу.

– Стосовно матері – навіть не знаю, що сказати.

– Ближче до суті, – підганяю.

– Вона тільки вдома сидить. Не маю інформації про неї зовсім.

– Тобто ти хочеш сказати, що за кілька днів ти не нарив нічого? – в мене все горить всередині від гніву. Дав роботу, а вона не виконується? Що за хрінь?

– Владе, кілька днів – це мало. Мені треба більше часу. Гадаю, зможу щось нарити, – запевняє.

– Ні тобі друзів, ні походів по магазинам, ні коханців – нічого? – не вгамовуюся. – Ніде не ходить, ніде не буває?

Не вірю, що ці дві особи, які увірвалися в наше спокійне життя – невинні, тихі й такі скромні. Сумніваюся.

– Кажу ж нічого. Якщо не вважати похід до лікарні – відпочинком, то нічого.

– Що за лікарня? – стає цікаво.

– Жінка лиш один раз відвідала клініку. От і все.

– З цього моменту детальніше.

– Та кажу ж, лише зайшла до приватної клініки і через годину вийшла. Що мені потрібно було зайти й там стежити?

– Звісно! – вибухаю. – Я тобі за що плачу? Ти повинен стежити за кожним кроком цих двох особ! Повинен! – наголошую.

– Я почув і зрозумів. За кожним кроком.

– Тиждень. Даю тобі тиждень часу. Щоб дізнався, що за клініка, до яких лікарів ходить і що там робить. Не вистачало ще, щоб якусь заразу додому принесла.

– Ти так про батька турбуєшся чи про себе? – хмикає.

– Яка тобі різниця? Може, в неї там коханець, а з моїм батьком поряд, тому що гаманець більший? Ти повинен дізнатися.

– Окей. Я зрозумів. Дізнаюся.

– Все. Надіюся на тебе. Відбій.

До обіду посилено працюю над новим проектом. Договір на розширення компанії теж на мені. Наради на носі, які я теж маю проводити. Батько скидає все більше й більше обов’язків на мене. Посилено готується до весілля, а тому вирішив, що я впораюся один в компанії, в якій мають працювати обидва. Гаразд, я сподіваюся, що впораюся, але мене це так злить. Стаю розгніваним дуже часто й швидко. Його позиція мені не зрозуміла. Він наче здурів на старості літ. Носиться зі своєю майбутньою дружиною, наче з писанкою. Злюсь. Закипаю лиш по клацанню пальця. Дві чужі нові особи в нашому сімейному будинку мене дуже дратують. Не хочу їх бачити і ненавиджу лиш від однієї думки.

День минає в напрузі. Ближче до вечора шлунок нагадує про те, що я сьогодні забув про обід. А який обід, коли роботи валом? Внутрішнім телефоном прошу секретарку принести мені подвійну каву без цукру. Я ще не закінчив з роботою, яку батько несподівано скинув на мене. Варто закінчувати, бо скоро й очі на лоб повилазять від об’єму роботи, недостачі сну та голоду.