Глава 8. Підкат?

Глава 8. Підкат?

Владислав

Якби Лілія не втекла, їй-богу, затягнув би її в душ силою. Спокусливе дівоче тіло не дає мені спокійно спати й думати. Скинути напругу я то вчора скинув, проте ні на мить не забув переляканий погляд Лілії, коли побачив її голою в душі. Здається, саме через це вона мене тепер уникає. Я б сказав, боїться. Та я ж не дракон, щоб мене боятися. Не кусаюсь, не страшний і навіть не з рогами. Принаймні, я так думаю. Не знаю, що вона в мені бачить своїми величезними синіми очиськами і чому при зустрічах так лякається.

Але й сьогодні мені знову доведеться приймати холодний душ. До Віки їхати не хочу. Дуже втомився за цілий день. В компанії багато роботи. Батько скинув на мене частину своїх обов’язків й останній тиждень більше часу проводить зі своєю майбутньою дружиною. Мене злість бере, проте я розумію, що повинен впоратися. Колись то весь будівельний бізнес на мої плечі ляже. Усі документи говорять, що справжній керівник я. Так вирішив дідусь перед смертю два роки тому. Зараз Роман Дмитрович Войцехівський ще очолює компанію та сидить у кріслі генерального директора, проте незабаром я повинен в нього сісти. І це не моя примха, бажання чи мрія, ні. Керувати великою будівельною компанією, яку створив ще наш дід, одному не до снаги. Це велика ноша з купою обов’язків та відповідальності. Я ще не готовий керувати повністю і сам. Зараз ми з батьком працюємо в ній разом і маємо рівну кількість акцій. Проте пів року тому в нас з ним зав’язалася розмова. Він сказав, що хоче піти у відставку. Тобто звалити весь бізнес на мене, як розумію це я. Він ще не старий, тому сподіваюся, що це бажання відтягнеться на невідомий час.

Приймаю душ і готуюся до сну. Вмикаю телевізор і бездумно перемикаю канали. На телефон приходить сповіщення про повідомлення.

Віка: Приїдеш?

Зітхаю. Втомився сьогодні. Сил немає ні на що. Завтра маю провести нараду, зустрітися з партнерами і замовниками. Якщо знову поїду до неї, пів ночі не спатиму. А треба виспатися, бо сили мені знадобляться. Роман Дмитрович висловив бажання, щоб нараду проводив я, а не генеральний директор. Я не хвилююся, для мене це вже не вперше. Розумію, що він готує мене як справжнього керівника. Але я ще не готовий.

Друкую відповідь, яку навіть вигадувати не треба.

Я: Завтра багато справ. Маю добре відпочити. До завтра, крихітко.

Вимикаю звук і кладу телефон на тумбочку. Підсвітка екрана говорить про вхідне повідомлення, але я навіть читати не хочу. Ще донедавна летів до Віки на всіх парах, а зараз чомусь не хочеться. Мабуть, і справді втома.

Та заснути одразу мені не вдається. Чую голосні звуки через стінку і йдуть вони від кімнати Лілії. Вона з кимось розмовляє по телефону? Чому так голосно? Мені встати й примусово закрити їй рота? Повідомити, що вже ніч давно на дворі? Якщо я це зроблю, їй буде мало місця. Шукатиме п’ятий кут у кімнаті, бо мене краще не чіпати сонного. Та голос стишується і я заспокоююсь. Гадаю, все закінчилося, тому солодко засинаю.

Ранок починається з шостої ранку. Спочатку тренування на біговій доріжці у спортивному залі, а потім душ, сніданок і робота. Все, як завжди. Я так звик і не бажаю щось змінювати. Мене все влаштовує, якби не одне «але». Лілія! Вона зайняла ванну кімнату, збираючись в університет, і вже годину вимальовується перед дзеркалом.

– Швидше малюватися не бажаєш? – не витримую.

– Я тільки-но почала, – дивиться на мене через дзеркало.

– Ти серйозно? Я пів години тому заходив, ти тут була.

– Голову мила. Я завжди зранку так роблю, – робить невинне обличчя.  

– А потім?

– Сушила.

– А тепер?

– Роблю макіяж, – стенає плечима. – Що тебе хвилює?

– Ооо, ти помітила? Якщо не бачиш, хочу душ прийняти, – вказую на рушник на плечах.

– Та будь ласка… – махає рукою. – Ой, – пізно розуміє, що щось не те сказала. – Я зараз, – збирає всю свою косметику й поспішає покинути ванну.

– Та що ти? Не спіши. Ми ж з тобою вже рідні люди, – знімаю спортивки разом з боксерками навмисно. – Бачили одне одного голими.

– Вибач, – на мене не дивиться, але кулею вилітає до своєї кімнати.

Якщо так і далі будемо тут стикатися, доведеться поставити в ванній перегородку. Або ще одну ванну кімнату побудувати. Хоча… Я не проти щодня бачити її сором’язливі червоні щічки. Вона чомусь мене забавляє.

Зустрічаємося з нею знову за сніданком. Дівчина п’є каву з тостами, як завжди. Ззовні спокійна, але помічаю, що змагається з бажанням на мене подивитися. Я в курсі таких дрібниць. Ще ні одна дівчина не відмовляла мені. Але ця… майбутня зведена сестра зводить мене з розуму. Я таких ще не бачив. Вона соромиться дивитися мені в очі! Бачу ж, як вони в неї бігають зі сторони в сторону, але не на мене. Дивно. Ще жодна поряд зі мною так не поводилася.

– Владе… – ледве чую її голос, такий він тихий.

– Слухаю, – аж очі на неї підняв. Надто вже цікаво, що вона скаже.

– Вчора ти подарував мені лілію? – після запитання її щоки вмить загоряються червоним, як по команді. Отакої! Соромиться свого питання?