Глава 4.2. Ранок не в гуморі

Глава 4.2. Ранок не в гуморі

Лілія

– Доброго ранку, – Владислав заходить на кухню і бере свою чашку кави, заздалегідь приготовану Марією.

Я теж отримала від покоївки порцію ранкової смакоти, тому зараз намагаюся прокинутися і снідати заодно. Дякуючи Владиславу, я до пізньої ночі сьогодні не могла заснути, все слухала його веселий сміх і його дівчини майже до ранку. Як не намагалася вкритися ковдрою, все одно було чутно.

– Доброго, – буркаю у відповідь.

– Ого… Хтось сьогодні проснувся не в настрої? – сідає навпроти та отримує від Марії свою яєчню з беконом.

– Дякуючи тобі, я погано спала, – відкушую свій тост з шинкою.

Владислав спочатку довго думає, дивлячись на мене, а потім нахиляється, ніби його хтось може почути, й обертається, чим змушує Марію вийти з їдальні.

– Тобто ти через мене сьогодні не спала? – уточнює, по-своєму розуміючи мою відповідь.

– Ага, – киваю, злісно на нього дивлячись.

– Тобто ти хочеш сказати, що я настільки тобі сподобався голим, що ти…

– Не вигадуй! – різко його обриваю. – Ти цілу ніч сміявся зі своєю Вікою, а я через це заснути не могла.

Його брови насуплюються на кілька секунд, а потім він продовжує їсти, як ні в чому не бувало.

– Ааа… Ти про… Ну вибач. Я не знав, що стіни в нашому будинку аж настільки не шумоізоляційні, – спокійно їсть свою яєчню. Одразу видно, що він відпочилий і радісний. Цікаво, чим його та Віка так втішила?

– Ти… Як ти взагалі смієш приводити дівчат до будинку, якщо не сам у ньому живеш?

– Ммм… маю повне право, оскільки це мій будинок.

– Гаразд. Проїхали, – не хочу продовжувати вчорашню тему про будинок, бо знову посваримося. Хоча… ми ще ні разу нормально з ним не говорили.

– Та заспокойся ти. Я нікого не приводив додому, – сміється і далі їсть.

– Ммм… ЩО?

– Те, що чула.

– Я прекрасно чула, оскільки твій і жіночий сміх через стінку було дуже добре чути в мою кімнату, – висловлюю своє обурення, але йому, здається, байдуже.

– Я приїхав вночі, але сам, – говорить впевнено і, здається, правдиво. – Ще жодна дівчина не ночувала в моєму будинку й навіть не знає, де я живу. То, напевно, наші мама з татом розважалися, – висловлює свою думку, спокійно жуючи сніданок.

Мені вже краще було думати про те, що Владислав привів свою дівчину додому, ніж те, що моя мама і майбутній вітчим… Хоча чому вона не має такого права? Вона ще молода. Але ж Роман Дмитрович вже сивоволосий… І що з того? Він що, не людина? Наскільки мені відомо, йому сорок дев’ять років. Боже, скільки в моїй голові неправильних думок. Проте все ж таки я відчула якесь дивне полегшення від того, що це таки не Владислав був зі своєю дівчиною. Але й поїхав він до неї заради цього ж самого задоволення. Боже… що зі мною?

– Скажи, стало легше? – несподівано запитує, вириваючи мене з думок.

– Від чого?

– Що ти чула насправді не мене з Вікою, – доїдає яєчню і допиває каву.

Я ж давлюся кавою й тостом, але не збираюся відповідати на провокативне питання. Відвертаю погляд. Не хочу його бачити. Взагалі. Така нахабна пика, що хочеться роздерти її аж до вух.

– Тебе підвезти? – питає, встаючи.

– Куди? – в голові від пропозиції всі нормальні слова закінчилися.

– Я звідки знаю? Куди тобі потрібно?

– До університету, – невинно відповідаю.

– Тож можу відвезти.

– Дякую. Але я сама, – ховаюся від його провокативного погляду.

– Як скажеш. Не дуже то й хотілося.

От козел… Не хотілося йому… То навіщо було пропонувати? А якби я погодилася? Виявляється, я б тоді й не знала, що він особливо не хоче бути в моїй компанії. Відсьогодні уникатиму чоловіка якомога більше.

До університету їду громадською маршруткою. Мама наполягала на тому, щоб мене відвіз водій Романа Дмитровича, але я не схотіла. Хочеться бути ближче до суспільства. Відчувати дивні, позитивні емоції, коли прогулюєшся парком, навіть йдучи на зупинку. Бачити, як всі люди поспішають на роботу, на навчання, всі у своїх справах. Відчувати життя на повну силу. Ловити останні теплі промені сонечка й насолоджуватися ними. Якби їхала машиною, цього всього не відчула б.

Приїжджаємо до зупинки й треба ще пройти кілька кварталів до університету. Бачу, як біжать сполохані студенти. Перший навчальний день дасться важко кожному з них. Літо, канікули, відпочинок і гулянки до самого ранку вже промайнули, тому треба вливатися в ритм студентського життя.

– Ліліє! Ліліє, зачекай, – кричить мені хтось позаду і я обертаюся.

На зустріч біжить Олена, вся захекана. Ми не подруги, але навчаємося разом на потоці. Що сталося і чому вона біжить, навіть не здогадуюся.

– Привіт, – вітається, коли наздоганяє.