Глава 7.2. Темний погляд

Глава 7.2. Темний погляд

Лілія

– Звісно, хочу, але ж ти не дозволиш, – відводжу очі вниз.

– Невже тут тобі настільки погано?

– Я краще б сказала, що не настільки добре.

– Ти звикнеш, доню, – говорить завчену фразу, яку я вже чую щодня. А якщо я не готова звикати? – Ходімо вечеряти. Там уже всі збираються.

Всі, а отже, і Владислав теж уже приїхав. Чомусь від згадки про нього серце робить шалені кульбіти. Напевно, це все від сорому після вчорашнього. Я ще досі не можу дивитися йому в очі.

Спускаюся з другого поверху разом з мамою. Заходимо до їдальні й справді за столом сидять уже Роман Дмитрович з Владиславом та про щось тихо розмовляють. Бесіди мені їхньої не чути, лиш долітають уривки фраз, які я аж ніяк не збираюся складати докупи. Я не маю наміру прислухатися, тому сідаю за свій стілець, який на превеликий жаль знаходиться навпроти чоловіка. Роман Дмитрович встав, щоб відсунути стілець для мами. Який же він все-таки джентльмен. Не те, що його син. Владиславу повчитися б у батька.

Всі сіли за стіл і відчувають себе розслаблено. Одна лиш я сиджу, мов на голках, бо коли кидаю погляди на хлопця навпроти, одразу ловлю його очі. Темні сірі очі, як небо у грозову пору. В таких очах можна потонути, тому я одразу опускаю свої в тарілку, в надії, що щось таки з’їм. Апетиту немає зовсім, тим паче під таким прискіпливим темним поглядом Владислава. Він наче насміхається після вчорашнього в душовій, а я відчуваю себе ще більше засоромленою, ніж учора.

– Як справи, Ліліє? – несподівано питає мене Роман Дмитрович.

– Добре, – не знаю, що відповісти. Про моє бажання з’їхати з тієї кімнати він знає, а все інше його не стосується.

– А в університеті як? На відмінно навчаєшся?

– Стараюсь, – не розумію, до чого ці питання. Колупаюся виделкою в овочевому салаті і важко підняти голову, бо знову наткнуся на темний погляд сірих очей.

– Старайся, дитино, старайся. Хороші економісти зараз дуже потрібні та цінні кадри. Владе, що там у тебе? Вже знайшов кандидатуру на місце? Може б і справді Лілічку взяв до себе на практику?

– Ні! – вигукнула надто голосно, змагаючись із голосом розуму. Враз на мене зиркнули три пари очей. – Ні, – кажу вже спокійніше, відчуваючи, що щоки заливає червона фарба. Ніколи в житті я не піду до нього на роботу. Навіть після п’ятого курсу, коли шукатиму роботу.

– Батьку, я ж говорив, що відділ кадрів у мене дуже добре працює, тому кандидатура вже знайшлася, – чоловік відповідає доволі суворо, як мені здалося. Проте я намагаюсь не дивитися на нього. А судити лиш на слух важко. Все ж таки й досі відчуваю на собі палючий погляд, через що мої щоки червоніють в рази сильніше. Ну що мені тепер робити? Осоромилася я на славу.

– А я ж не говорю, щоб ти негайно брав її на роботу. Це варто зробити тоді, коли дівчина потребуватиме. Під час практики, наприклад. На третьому курсі, так, Ліліє?

– Ні. Я знайду іншу компанію для практики, – говорю, дивлячись в тарілку. – Університет надає таку можливість.

– Ліліє, наша з Владиславом компанія дуже впливова в місті. І зазвичай у ній всі студенти твого університету проходять практику, а потім стають хорошими спеціалістами та будують гарну кар’єру.

Що ж, знайду іншу. Їхня компанія не єдина на весь світ. За кордон взагалі поїду. Тільки б не біля нього, не під його контролем, не під його наглядом і не в полі зору його темних очей.

– Я вже наїлася. Можна я піду до себе?

– Так швидко? Але ж ти з’їла лише кілька ложок салату, – заперечує мама.

– Я не голодна сьогодні, – підводжу очі, знову стикаючись з колючим поглядом Владислава, але швидко переводжу очі на його батька. Той киває на моє рішення і я встаю. – Всім смачного та гарного вечора.

Тікаю до своєї кімнати та вмить стає легше в чотирьох стінах. Що зі мною? Я не розумію сама себе. Раніше, будучи вдома, я не була такою заляканою, засоромленою і дикою. Я була веселою, розважалася, любила походити по магазинах, нехай і сама, тому що подруг у мене немає. Після того, як Артем знайшов у моїй найкращій подрузі своє наступне кохання, я більше не маю подруг. Але це було рік тому. Відтоді я складаю компанію сама собі, намагаюся знаходити сили та надії в краще майбутнє і вірити собі самій.

Мій погляд зачіпається за лілію і я ще досі не збагну, що вона робить у моїй кімнаті і хто мені її подарував. Дивно, навіть мама нічого не знала про квітку. То як вона тут з’явилася?

Сьогодні не маю наміру знову в душі зустрітися з Владиславом. Мені вистачило і вчорашнього. Тому знову лягаю в ліжку та беру конспекти до рук. Почитаю, прислухаючись до ванної кімнати. Краще зачекаю, поки він прийме душ, а потім вже я піду перед сном. Буде набагато ліпше не стикатися мені з ним. Може, він забуде про мій сором?

До десятої вечора читаю конспекти. Вже кілька разів перечитала і все запам’ятала, хоч по пам’яті все переписуй. Мені вже несила терпіти, хочу вже прийняти душ і лягти спати. Але з ванної жодних звуків та хлюпотінь водою не було до цього часу. Дивно. Владислав заснув чи не бажає сьогодні приймати душ? Моєму терпінню вривається кінець, тому беру з шафки рушник, піжаму і йду до душової. Та тільки-но я відчиняю двері ванної кімнати, як з іншого боку навпроти теж відчиняються двері і я знову натикаюся на темний погляд чоловіка. Це знущання якесь чи що? Владислав хмикає і всміхається кутиком вуст, а я німію… Просто німію і стою в дверях, як вкопана, дивлячись на його усмішку. Її мені ще не доводилося бачити. Чарівна і водночас небезпечна й хижа.