Глава 7. Лілія

Глава 7. Лілія

Лілія

Повільно підходжу до ліжка, не вірячи своїм очам. Хто її сюди приніс? Навіщо? Чому одразу не поставити до вази, а покласти на ліжко? Беру квітку до рук та вдихаю її аромат. Незрівнянний ні з чим, ніжний квітковий запах заполоняє мій ніс. Прикриваю очі, насолоджуючись. Як не дивно, той, хто подарував мені квітку, вгадав з моїми вподобаннями. Я обожнюю лілії. Тільки от звідки вона тут?

Йду разом з ніжною квіткою на кухню. В пошуках вази для неї, не помітила, як слідом зайшла Марія.

– Хочете їсти? Чи ви щось шукаєте? Можу я вам чимось допомогти? – питає дівчина, а я лякаюся, через що з моїх рук випадає ваза і розбивається вщент.

– Трясця… – пригнічено дивлюсь на уламки скла. – Ні, Маріє, їсти мені не хочеться, – важко зітхаю. – А допомогти можете, звісно. В нас, сподіваюся, ще є вази?

– Ще залишилися, – легко всміхається та спокійно бере до рук віника, згрібаючи маленькі скляні уламки. Потім знаходить у шафці вазу. – Ось, – передає мені в руки.

– Дякую, – швидко кладу до неї ложку цукру, щоб квітка довше простояла, та наливаю води. Ставлю лілію у вазу, спокійно міркуючи про те, що вона порадує моє око ще кілька днів.

– Гарна, – коментує дівчина. – Хтось подарував?

– Власне, я хотіла вас запитати…

– Тебе, – виправляє. – Всі господарі будинку звертаються до мене на «ти», – її вуст торкається усмішка.

– Але я не з господарів… Я, скоріше, гостя, – висловлюю свої думки вголос, важко зітхаючи. – Тоді й ти до мене звертайся на «ти».

– Але мені не дозволено…

– Будь ласка… – наполягаю.

– Гаразд, – привітно всміхається молода дівчина. – Не подобається цей будинок?

– Що ти? Будинок гарний, але я в ньому чужа. Як і всі присутні в ньому.

– Чому ти так говориш? Ти ж сюди з мамою переїхала.

– З мамою, яка для мене теж стає чужою з кожним днем все більше.

– Це все через переїзд?

– Здається, так. Вона цього хотіла, а я ні. Я б воліла залишилися в батьковому будинку. Але не знаю, коли вже туди потраплю.

– Чому?

– Тому що мама… – я прикусила язика, бо ледь не сказала, що вона вагітна. Марія начебто й привітна, й приємна у спілкуванні, але ж я не знаю, чи можна їй довіряти повністю. Тим паче, поки живота не видно, не буду ні про що говорити. Пізніше й так стане все зрозумілим. – Так хоче того мама, – стенула плечима. – Мушу коритися.

– І то правда. То про що ти хотіла мене запитати?

– Ааа… Справді. Хотіла про лілію запитати. Чи не знаєш ти, хто її приніс?

– Ні, не бачила, – вона відвернулася, взявши дощечку та почавши нарізати овочі. Дивна. Тільки-но привітно зі мною розмовляла, а зараз наче підмінили її. Здається мені, що Марія щось знає про лілію.

– Ти не обманюєш?

– Навіщо мені тебе обманювати, Ліліє? – всміхнувшись, глянула на мене, а потім продовжила свою справу. – Не скажеш, яку ти страву хочеш на вечерю? – швидко змінила тему.

– Не знаю. Я не хочу вечеряти.

– Але потрібно. Сімейна вечеря зазвичай о вісімнадцятій. Вже за годину, – дивиться на годинник. – Я вже запекла м'ясо у духовці та зробила гарнір. Ось залишився салат. То будуть якісь побажання?

– Сімейна вечеря не може обійтися без мене?

– Але такі правила в цьому будинку. Всі господарі мають вечеряти разом за сімейним столом у їдальні.

– Тут ще й правила є? Хай бог милує, – закочую очі. – Куди мене мама притягнула?

– Я гадала, що це правило невід’ємна частина кожного будинку, в якому живе велика родина.

– Але ж ми не родина…

– Але ж скоро станете нею. Я б тобі радила змиритися і відпустити ситуацію. Роман Дмитрович і Владислав Романович дуже хороші люди. Вони багато працюють і мають добрі характери.

– Стосовно Романа Дмитровича погоджусь, а от в іншого я чомусь цього не помітила, – бурчу під ніс.

– Ти про Владислава Романовича? – всміхнулася. – Він завжди так ставиться до чужих людей на початку. До мене теж, до речі. Перевіряв мене на стійкість та витривалість.

– Невже? – хмикаю.

– Ага. Веселі були часи. Тому раджу теж змиритися. Він не зміниться.

– Змиритися… Чомусь віднедавна я маю миритися з багатьма речами у житті, – коментую сама собі, аніж задля розмови. – Добре, я піду до себе. Дякую за вазу.

– Будь ласка. Не забудь – через годину.

– Окей, – неохоче погоджуюсь.

Мушу визнати, що Марія справді хороша дівчина та приємна у спілкуванні. Гадаю, ми зможемо подружитися. І нехай у цьому домі діють свої правила і покоївка повинна звертатися на «ви», але ми з нею цей момент вже вирішили. Сподіваюсь, в неї не буде через це проблем. Як і в мене.