Глава 6.2. Розмова

Глава 6.2. Розмова

Лілія

Після занять повертаюся додому. З’являється навіть бажання пройтися пішки – настільки не хочу йти до будинку, де мене не чекають, а тільки змушують там жити. Тому так і вирішую зробити. Одягаю навушники, вмикаю улюблену музику та купую собі по дорозі морозиво. Не дивлячись на осінь, погода сонячна і тепла, а морозиво асоціюється з літом і гарячим сонечком. Тому йду, ласуючи і насолоджуючись. Перші осінні дні ще на диво теплі. Здається, що літо не хоче нас відпускати й давати права осені на володіння погодою. Йду й дивлюсь на чисте синє небо, на дерева, які ще вкриті зеленими фарбами, але подекуди з’являються жовті листочки. Милуюсь і всміхаюсь. Настрій чудовий. Навіть з’являється думка піти до батькового дому, бо не хочу я повертатися до будинку Романа Дмитровича. Не хочу, щоб мені зіпсували гарний настрій лише одним поглядом. І нехай я тікаю від проблем, та не я їх створила.

Година прогулянки минає швидко й ось уже бачу ненависний мені дім, який стане для мене домівкою, як суворо каже мама. Ну не відчуваю я себе тут спокійно, як вдома. Гостею так, можливо. Але не повноправною жителькою. Проте щось гостя затрималася.

Коли заходжу у двір, бачу, що авто Романа Дмитровича стоїть на місці. Отже, він вдома. Невже навіть свої справи в офісі відклав, щоб побути наодинці з мамою? Проте це чудова новина. Давно хочу з ним обговорити одну деталь. Якщо мені вже тут доводиться жити, то варто піклуватися про свій комфорт.

Відчиняю двері та чую голоси мамин і Романа Дмитровича. Вони спокійно про щось розмовляють і навіть сміються. Воркують одним словом. В голову закрадається думка, що я ніколи не чула таких спокійних розмов мами з татом. Вони постійно сварилися. Навіть не пригадую, коли батьки востаннє розмовляли ось так, як зараз – спокійно, тихо й мило. Може, й справді цей чоловік мамі подобається, а вона йому? Різниця у віці в них несуттєва, чоловік всього лиш на кілька років старший. Отже, є спільні теми для розмов і, можливо, навіть погляди на життя, якщо так поспішно вирішили побратися. Ох, не знаю. Щось все так складно.

– Доброго вечора, – застаю їх у вітальні.

Обоє сидять на м’якому диванчику і дивляться телевізор, звуку якого навіть не чути. Вони зайняті своїми розмовами про весілля та майбутнє. Ніжки мами лежать на ногах Романа Дмитровича і він їх ласкаво погладжує та терпеливо масує. Дивна обстановка. Я б сказала навіть інтимна. Може, я завадила?

– Доброго вечора, Ліліє, – з усмішкою відповідає Роман Дмитрович.

– О, Ліє, ти чому так пізно? Я вже хотіла тобі дзвонити.

– Не переймайся, – чомусь бісить її тон. Якби хотіла подзвонити, то подзвонила б. – Я на заняттях була, – проходжу всередину вітальні та сідаю в крісло. Ноги приємно гудуть після прогулянки і зараз я б теж не відмовилася від масажу, тому трішки нагинаюся і масую п’яти.

– Весь час? Зараз вже шоста.

– Я знаю. Сьогодні було багато лекцій. А потім я захотіла прогулятися.

Більше вона нічого не питає, лиш спостерігає за мною. Я розумію, що я все-таки завадила їм, бо погляди двох пар очей спрямовані на мене в очікуванні. Не маю більше терпіння, тому одразу питаю:

– Романе Дмитровичу, скажіть, будь ласка, чому мене поселили саме в ту… кімнату? – затинаюся, бо не знаю як пояснити своє бажання переселитися від Владислава подалі.

Проте я – сама ввічливість. Боязко запитала і сором’язливо чекаю відповіді.

– Тобі не подобається твоя кімната?

– Ну… подобається, звісно, – відводжу погляд, міркуючи, що вигляд з вікна на центр міста особливо прекрасний і насправді мені не хотілося б звідти перебиратися, але… Є одне «але». – Проте в нас з Владиславом одна спільна ванна кімната і нам доводиться сваритися за першість у прийнятті душу, – щоки зробилися як червоний помідор.

Мовчу про те, що Владислав мене вчора побачив голою. Цього батькам не потрібно знати. Хм… батькам?

Мама лише здивувалася на мої слова, а Роман Дмитрович задумався.

– Чи немає іншої спальні, щоб мене туди переселити? – питаю тихо й нерозбірливо.

Занадто соромно про таке питати. Я тут всього лиш кілька днів, а вже проявляю свої права.

– Ліліє, сонечко, розумію твої хвилювання, але наразі доведеться вам з Владом поділити душову. Справа в тому, що в інших кімнатах проводиться ремонт. Знаю, що будинок здається великим, однак я вирішив зробити ремонт, щоб встигнути до весілля. Розумієш, – дивиться на мою матір, а потім переводить погляд на мене, –  нам варто поспішити, бо невдовзі народиться малюк, а дитячої ще немає. Тому й вирішив переробити ремонт у кількох кімнатах, щоб нашу спальню зробили поряд з дитячою. Тому як вирішаться справи з ремонтом, ти зможеш собі обрати будь-яку іншу спальню.

Після слів про малюка і створення дитячої я, здається, більше нічого не чула. Добре, що я сиджу, бо могла б і впасти. Мені вісімнадцять, але в мене буде маленький брат або сестричка. Я здивована до межі. Навіть не знаю, чи радіти, чи… Хоча тепер стає зрозумілим все: і поспішні підготовки до весілля, і бажання розписатися через місяць. Тепер усе стає на свої місця. Однак забули мене спитати, чи хочу я в цьому всьому приймати участь. Це ж не моє життя. Мама… Звісно, вона задоволена. В неї починається новий етап у житті. А я… я стаю в ньому зайвою.