Глава 6. Бастування

Глава 6. Бастування

Лілія

– Доброго ранку, квіточко! – до кухні заходить мама, коли я снідаю тостом з кавою.

Аж бісить таке її привітання. Але мовчу, не хочу зранку сваритися.

– Привіт, – настрою від вчорашнього вечора немає. Не знаю, куди він подівся і як його повернути.

– Чому без настрою? – підходить ближче і заглядає прямо в очі. Не люблю, коли вона так робить. Намагається бути для мене ласкавою матір’ю, хоче згладити наші стосунки, але вони вже зіпсовані давно і безповоротно.

– Хочу додому, – кажу вперто. – Почуваю себе тут, як не у своїй тарілці, – кажу те, що на душі, з надією, що вона мене почує.

– Люба, але ти вже вдома, – п’є каву, приготовану Марією.

Дивно, покоївка і живе в будинку? Коли б я не проснулася й не прийшла до сніданку, вона завжди до моїх послуг, як і всіх інших у цьому домі. Я чомусь завжди вважала, що покоївка не повинна жити в будинку свого господаря. Що вона лиш приїжджає на прибирання, приготування вечері, і їде до себе додому, але вочевидь помилялася. Пригадується наше життя, коли тато ще був живим. В нас не було покоївки жодного дня. І яким би великим будинок не здавався, ми з мамою завжди підтримували в ньому чистоту і порядок, не потребуючи сторонньої допомоги. Зараз же я не знаю, чим зайнятися у величезному будинку. А втім, він і не мій, щоб я чимось тут займалася. Звикати до нього я не збираюся, бо не планую тут затримуватися надовго. Мамі подобається, то добре. Протримаюся якийсь час, поки вона заспокоїться, а потім наважусь на серйозну розмову. Або ж сама поїду і житиму в батьковому домі. Я доросла і повноцінна. Маю право жити так, як хочу.

– Я тут не вдома і своїм домом цей будинок ніколи не зможу назвати, – висловлюю свою думку, спостерігаючи як мамин настрій змінюється.

– Ліє, я не бажаю зараз обговорювати з тобою цю тему. Зараз йде планова підготовка до весілля, тому я не хочу, щоб ти мені псувала настрій, або забивала голову дурними питаннями.

– Все. Без питань. Я тебе почула і зрозуміла, – дратуюся й піднімаюся з-за столу, навіть не доснідавши.

Слова матері підняли в мені купу питань, на яких я не маю відповідей. Як вона взагалі може себе так поводити? Я – її донька. Я повинна бути для неї на першому місці. Я і моє благополуччя. Але виходить чомусь інакше. Вона дбає лише про власний комфорт і власне щастя. Але воно й зрозуміло. Я вже доросла й здатна сама про себе турбуватися. Але, якщо я доросла, то навіщо тоді змушувати мене тут жити? Я вільна й сама обирати. Чого тільки вистачає дивних поглядів Владислава на мене. Та він же ненавидить мене. Ненавидить і знущається. Це відчувається в кожному погляді чоловіка. Вважає, що я така ж як і мати, ласа до грошей та хорошого життя. Я, чесно кажучи, й про свою матір такого сказати не можу, знаючи її достеменно. Проте його погляди та слова красномовно говорять про те, що він так вважає. А мені цього достатньо.

– Ти куди? – грізний голос матері гримить у моїх вухах.

– До університету. Куди ж іще? – буркаю у відповідь.

– Тебе підвезе водій Романа.

– Ще раз кажу, мені не потрібні ні водії Романа, ні хтось інший. Я на маршрутці доїду.

– Ну що за свавільна донька? Хіба ти не розумієш, що я за тебе хвилююсь.

– Якось раніше, коли в нас не було водіїв і ми жили в будинку тата, ти не хвилювалася і не вимагала, щоб я їздила з водіями. Спокійно відпускала мене на маршрутку.

– Тепер є необхідні міри безпеки. Чому не користуватися? В маршрутці може бути що завгодно.

– Що наприклад? – дратуюся. Я так запізнюся на пари.

– Ліє, просто послухай мене, будь ласка, і поїдь до університету з Іваном.

– Я не хочу! – кажу занадто голосно й виходжу з їдальні, як натикаюся на Владислава, який сюди заходить.

– Що за сварка!? – грізно запитує. – Вас чути на весь будинок! – з незадоволеним тоном говорить, схопивши мене за плечі. Я, виявляється, від зіткнення ледь не впала, але й не помітила цього. Та, дякуючи йому, я не впала. Владислав впевнено уберіг мене від падіння.

– Я… ба… бастую, – важко відповідаю, дивлячись у його сірі очі. Зараз вони мені здаються невимовно гарними. Чому ж він такий козел?

Владислав відпускає мене, а я вгамовую свої емоції, ховаючи погляд вниз. Пригадується вчорашній вечір. Після нашої перепалки у ванній я боюсь тепер дивитися йому в очі. Він бачив мене голою, а це означає лиш одне: я безсоромна.

– Бастуєш? – коротко сміється. – З якої причини? – він питає і сідає за стіл снідати.

Не маю часу щось йому пояснювати та й не бачу потреби. Варто поспішити на громадський автобус, бо й справді доведеться їхати з Іваном. Добре, що мене ніхто не наздоганяв і не змушував їхати машиною. Мені добре й у маршруткою добиратися на пари.

Коли йшла дорогою до університету, до мене знову приєдналася Олена. Я так і забула в неї вчора запитати, чи зізналася дівчина у своїх почуттях куратору. Здається, вона ще більш наївніша, ніж здається. Або ж настільки закохана. Якщо переважає друге, мені її шкода. Справа в тому, що кохання робить людей сліпими і слабкими. Я в цьому вже переконалася, але дівчина, здається, тільки входить у процес слабшання. Не хочу їй заважати й щось радити. Коли спитає поради, тоді щось скажу, але зараз не бачу сенсу.