Глава 5.2. Знову спільно?

Глава 5.2. Знову спільно?

Владислав

Вечеря проходить повільно, проте дуже активно. Та розмовляють в основному батько з Наталією Володимирівною. Ми з Лілію мовчимо. Я наївся досхочу. Апетит великий, оскільки сьогодні пропустив обід. А от Лілія… Що з нею? Чому вона така сумна? На мене не дивиться, або ж намагається не дивитися. З’їла лише дві ложки салату і запила двома ковтками соку. Не голодна? Чи її сковує моя присутність? Я ж знаю, що вона може бути інакшою. Звідки, сам не знаю. Але вчора ввечері, в ванній кімнаті, то була зовсім інша Лілія. Я зрозумів, що вона вміє дивувати своєю поведінкою і бути гоноровою. Але…

– Я піду до своєї кімнати, – дівчина раптово встає. Отримавши дозвіл від батька, йде на другий поверх.

– Я теж наївся. Дякую за вечерю, – йду слідом за Лілією.

Не даючи собі звіту, й справді біжу по сходах. Вслід батько щось кричить, але варто було щось казати тоді, коли я сидів за столом. Проте я не встиг і Лілія вже зачинилася в своїй кімнаті. Не буду ж я турбувати її. Для чого це мені? Запитати про її настрій? На кого я тоді буду схожий? Ні. Вона молода й наївна. Щось собі придумала, а завтра вже буде в настрої. А може в неї взагалі дні «не ті»? Хтозна.

Заходжу до своєї кімнати й хочу вже сходити в душ, як дзвонить телефон. Бачу на екрані, хто домагається моєї уваги, але я сьогодні повністю без сил.

– Алло, – відповідаю неохоче.

– Котику, ти сьогодні приїдеш?

– Ні, – відповідаю грубо.

– Чому? Я скучила. Цілу добу тебе не бачила.

– Віко, не починай. Я втомився сьогодні.

– Я сьогодні була на шопінгу й уяви, що собі купила?

– Я ж сказав, що втомився. Навіть вгадувати не хочу. Або кажи, що треба, або я вимикаюсь.

– Я купила чорну прозору білизну, чорні панчохи в велику дірочку, які прив’язуються до мереживних трусиків, – активно розповідає. Колись подібні розповіді розбурхували мою фантазію та закликали до бажання їхати до неї одразу ж, але сьогодні чомусь їхати не хочеться від слова зовсім. – Груди прикриває лише прозора вуаль, яка називається бюстгальтером, – сміється в трубку. – Ну що? Збудився?

Уява малює картинку, як я зубами знімаю ті клаптики тканини зі спокусливого тіла, яке хоче подарувати мені насолоду, але… В уяві це не Віка, а Лілія. Що за хрінь з моєю головою?

– Це все? – питаю роздратовано.

– Невже не збудився? Владе, я ж добре тебе знаю. З тобою варто лише заговорити про секс, як ти миттю…

– Я ж сказав, що втомився сьогодні. Бувай.

Кидаю телефон на ліжко й дивлюсь на свої штани, які красномовно випирають, говорячи про збудження. Варто прийняти холодний душ, щоб освіжити свої думки.

Роздягаюся. Скидаю з себе сорочку й штани. Беру з шафи чистий рушник і йду до ванної. Відкривши двері, застиг на місці. В моєму душі стоїть Лілія. Ні, я ніколи не звикну до цього. Тільки намагаюсь позбутися її в думках, як вона виринає в реальності. Який довбень придумав зробити ванну спільною на дві кімнати?

Коли відчиняються дверцята душової кабінки і виходить Лілія, вона лякається, заклякає на місці, а потім хапається за рушник.

– Ааа… – кричить. – Вийди, будь ласка, – марно прикривається рушником.

Сьогодні я побачив усі принади. Вони ще спокусливіші, ніж в моїй уяві. І як тепер сьогодні заснути? Мабуть, таки поїду до Віки. Якщо спільний душ з Лілією буде щодня та проходити, я не витримаю довго.

– І не подумаю, – складаю руки під грудьми, роздивляючись розчервонілу дівчину чи то після гарячої води, чи то від сорому. – Це мій душ, – кепкую з неї, всміхаючись і роздивляючись від «А» до «Я». Вчора вона мене так поглинала очима. Сьогодні моя черга.

– Вийди, будь ласка, – просить. – Дай мені секунду, щоб передягтися.

– Ти ж вчора мені не дала… – якось двозначно звучить з моїх вуст.

– Будь ласка, секунду… – на її обличчі помітний страх. Вона просто готова заховатися в душовій кабінці й не виходити звідти, поки я не вийду звідси геть.

– Один… Все. Секунда минула, а ти не одягнулася. В мене більше не має часу тут стирчати й чекати.

– Ти знущаєшся? – її перелякані очі видно навіть за кілометр, коли я повільно йду до душової. – Мені закричати?

– Спробуй. Що скажеш батькам? Що вдерлася в мою душову, наївно вдаючи з себе невинну овечку?

– Правду! Що ти не даєш мені часу нормально прийняти душ! – вигукує мені в обличчя.

Ого, яка войовнича! Я аж завис на секунду.

Лілія ховає погляд, але я вже близько. Занадто близько. Чую навіть запах свого гелю для душу на її тілі. Це так… спокусливо. Збудливо. Встояти важко.

– Я не даю? Ти вже прийняла душ. Тому дай нарешті вже мені його прийняти.

Заходжу до кабінки в той час, коли вона звідси тікає, ніби ошпарена.

– Божевільна, – закриваю дверцята кабінки, намагаючись впоратися з емоціями, які вона в мені розбурхала своїм виглядом. Мені тепер і крижаний душ не допоможе.