Глава 5. Інформація

Глава 5. Інформація

Владислав

Цілий день проходить в офісі. Але важко. Не так, як зазвичай. Від самого ранку, точніше, від вчорашнього вечора, до сьогоднішнього ранку і впродовж дня в мої думки засіла Лілія. Особливо її гострий язичок і спокусливі губки. Я ніколи раніше так не зациклювався на жінках. Хоча й не можу пояснити, чому думаю про неї і постійно всміхаюся. Мабуть, тому, що їй не довіряю і хочу вивести дівчину разом з її матінкою на чисту воду. До речі… Добре, що згадав. Набираю записаний номер у телефоні й чекаю відповіді.

– Алло, – чується по той бік зв’язку.

– Привіт. Ти мені потрібен.

– Слухаю. Що цього разу?

– Потрібно знайти інформацію на дві особи. Це дві жінки.

– Ти серйозно? – в телефоні чути роздратований голос Олега. – Ще я тільки за твоїми дівками не стежив.

– Це не мої дівки. Зі своїми я сам розберуся.

– А хто ж це тоді?

– Одна з них… – завмираю, готуючись правильно відповісти і сказати це слово вголос, – майбутня дружина мого батька.

– Ооо, чувак, вітаю.

– Немає з чим вітати. Я не збираюся дивитися як і ця фіфа залишить мого батька ні з чим.

– Ааа, он воно що. А інша, я так розумію…

– Її донька. Правильно розумієш, – випереджаю прогнози. – То як допоможеш? За мною не заржавіє. Ти ж знаєш мене.

– Та знаю, Владе, знаю. Що потрібно робити? – чекає чітких інструкцій.

– Стежити. Цілодобово. Повідомляти мені про все. З ким зустрічаються, де проводять час, що їдять, як розважаються, які мають плани і все тому подібне. Навіть думки, якщо ти, звісно, їх читати вмієш.

– Оце ти загнув! Але завдання цікаве, – даю хвилину на роздуми. – Скільки в мене часу?

– Хороше питання, – всміхаюся. – Варто поспішити, бо весілля через місяць. Тому від сьогодні і починаєш.

– Гаразд, спробую. Надішли інформацію з іменами та прізвищами, – відхиляє виклик.

Що ж, пишу повідомлення Олегу і всміхаюся про себе. Ще трохи і я виведу вас на чисту воду. Місяць – це, звісно, багато часу. Я не збираюся чекати, поки мій батько знову себе втягне в болото. Але сподіваюся, що Олег зможе здобути хоч якусь інформацію за менший проміжок часу. Я не дозволю цьому весіллю статися.

День проходить непомітно. За справами та вирішеннями важливих питань навіть на обід не встигаю сходити. Інколи згадую вчорашній вечір і схвильоване обличчя Лілії в душі, але примусово змушую себе працювати. Ще не вистачало, щоб через дівку я втратив сенс справ у бізнесі.

Закінчую справи в офісі, закриваю ноутбук і поспішаю додому. Вже всі працівники пішли, лиш я щось засидівся. Це ж треба. Навіть непомітно час промайнув. Роботи валом, я один все не встигаю. Скеровую більшу частину справ на свого замісника, але й він теж не встигає. Звільнити його чи що? Чому я маю все робити сам, переробляти і повертатися додому ледь не опівночі?

Коли приїжджаю додому, бачу, що в будинку, а точніше, в їдальні світиться світло. Отже, вечеряють всі в сімейному колі і без мене. Які молодці! Навіть не потурбувалися подзвонити й запитати чи скоро буду я! Хоча чому я дивуюся? Батько мені ніколи не дзвонить з такими питаннями, тож… Ну не чекати ж їх від названої сестри чи її благовірної матінки!

– Добрий вечір, – проходжу у вітальню, а вони всі тут сидять. В їдальні ж тільки накривають стіл для вечері.

– Саме чекаємо на тебе й будемо сідати вечеряти, – відповідає за всіх батько.

Дивуюся. Батько ніколи таким не був. Ніколи не чекав мене до вечері та й не зустрічав з таким радісним обличчям.

– Доброго вечора, Владиславе. Втомився? – питає з уявною цікавістю Наталія Володимирівна.

Чому жінка постійно мені всміхається? Вчора за вечерею, і сьогодні теж… Вона скоро так і застигне з тією посмішкою. Навіщо так робити? Я не люблю улесливих людей.

– Ні. Все добре. Але голодний.

Кидаю погляд на постать Лілії, яка сидить на шкіряному дивані й косує на мене. Коли ловить мій погляд, ховає свій. Що з нею? Чому вона так завжди робить? Це до божевілля заводить. Дівчина не усміхається, а навпаки виглядає знервованою. Вчора вона мені такою не здавалася.

– А ти не вітаєшся? – питаю Лілію й знімаю піджак, кидаючи його на диванчик поряд з нею.

Вона лякається, але швидко вгамовує себе. І чому ж вона так розлючена ще й без настрою? Ааа… я й забув… Вона ж така ще з ранку була. Казала, що не виспалася, бо цілу ніч думала про мене. Точніше, гадала, що я трахався з Вікою через стінку. І як же вона про мене думала? Хотіла опинитися на її місці?

– Привіт, – хрипить її голос, через що їй доводиться прочистити горло.

– Ну, привіт, сестричко, – вона підіймає на мене свій розгніваний погляд, сповнений ненависті. І що ж їй так зіпсувало настрій? Невже лиш моя присутність?

Сідаю за стіл першим, коли Марія дає сигнал, що все готово. Я такий голодний, що й вовка зараз з’їм. А точніше ось цю запечену курку, що стоїть посеред столу. А може й Лілію, яка й досі сидить на дивані без настрою. Одразу беру собі великий шмат м’яса й кладу в тарілку, коли всі присутні тільки сідають за стіл.