Глава 3.2. Марна розмова

Глава 3.2. Марна розмова

Владислав

Лілія тягне час і вагається, чи роздягатися їй переді мною, чи ні. Хоча… куди далі? Вона й так стоїть біля дверей в одній лише своїй білизні. Звабливій білизні, до речі. Я не дурень, щоб не помічати подібного. Нехай вона й прикрита рушником, якого мигцем схопила з комоду, і клаптями своєї названої піжами, але… Здається, я хотів би побачити, якою вона є без білизни. Вся. Так, Владе, куди тебе знов понесло?

Мій телефон знову вібрує. Чорт! А от Лілія не поспішає і ще досі стоїть у дверях. Чекає мене, поки я повністю зберуся. Але я спокійненько собі одягаю штани й бачу через дзеркало, що дівчина косує на мене. Ніби й хоче роздивитися моє тіло від «А» до «Я», але сама собі забороняє з незрозумілих причин. Дівчинко, чого ж ти така вперта? Вже б давно собі прийняла душ і забула. Так ні ж! Треба чекати й тягнути час, як кота за хвоста.

– Ти вийдеш вже чи ні? – її терпіння закінчується, як і моє, бо телефон вібрує втретє.

– Так, Вікусь, – приймаю виклик, дивлячись на вже розгнівану Лілію. Я ігнорую її питання, а знаю, що це бісить найбільше. – Чекаєш? Чекай, сонце, чекай, я вже виїжджаю, – спокійно наливаю в долоні парфуми та мащу ними шию й підборіддя, тримаючи плечем телефон. – Скоро буду. Сам страшенно скучив, – всміхаюся до себе в дзеркало.

Боковим зором помічаю, як Лілія махає головою та закочує очі. Від чого б то? Невже їй щось не подобається? От дивна дівчина. Якби хотіла, щоб було інакше, вже б давно роздягнулася й залізла під теплий душ.

– Швидше можна поспішати? – нервує Лілія позаду.

– Хто це там в тебе говорить? Це що, дівчина? – занепокоїлася Віка на тому кінці зв’язку.

– Ні, люба, я один. Тобі почулося. Все, відхиляю виклик, бо сідаю за кермо.

– Ну ти й свиня, – скорчила незадоволену гримасу дівчина, яка й досі чекає, поки я вийду з ванної. З моєї, до речі, ванної кімнати. Завалилася сама, заважаючи мені й порушуючи мій спокій, а тепер ще й виганяє мене звідси.

– Хмм… Я в вірності нікому не клявся. Хоча… я ж начебто й не зрадив їй, правильно? Чи я щось не так розумію? – підходжу до Лілії впритул.

– А навіщо брехати? – дивиться на мене з викликом. Вона нижче від мене ростом на цілу голову. Щоб побачити, що відбувається в синіх очах, мені доводиться ледь не нагнутися.

– Я збрехав? Кому?

– Дівчині своїй.

– Віка? – хмикаю нервово. – Вона не моя дівчина. В нас… вільні стосунки, – всміхаюся й помічаю невдоволення в синіх очах дівчини.

– Що за маячня? – дратується. – З її боку так не здалося. Вона почула мій голос і занервувала. А отже…

– Отак завжди, – перебиваю дівчину, не витримуючи. – Вам вічно щось здається. Постійно бачите те, чого немає. Потім накручуєте себе до межі. А наостанок, виявляється, що ми винні й нам доводиться вибачатися незрозуміло за що перед вами. Ну, вже ні. Я краще не скажу повної правди, ніж буду лайном.

– Ти… – вона щось хотіла сказати, проте зціпила губи й мовчить, як риба.

Та я ж бачу, що Лілія явно щось хоче сказати. Я її читаю як відкриту книгу. Сам собі дивуюся, але так цікаво спостерігати за її емоціями, які викликаю я. Це так… заводить.

– Ну… Що я? – чекаю, поки продовжить. Цікаво, що ще вилетить з цього ротика? Язика вона дуже рідко прикушує.

– Нічого. Йди вже геть, будь ласка. Я хочу душ прийняти вже нарешті. На самоті, – наполягає.

– Дівчинко, це мій душ. І якщо я захочу, щоб ти його прийняла, ти приймеш, а якщо не захочу… – беру її пасмо волосся до рук і намотую його на палець. Цілий вечір за столом і під час палкої розмови я про це мріяв. Хотів відчути його на дотик. Хотів запевнитися, що мені не сподобається. А воно виявилося м’яким і шовковистим. Магія чи що?

Лілія обдумує мої слова й, вочевидь, вони їй не подобаються. Обличчя дівчини скосилося в загрозливій гримасі, от тільки хто тут буде зважати на її бажання? Я точно ні.

– Це мій будинок і тут правила мої. Зрозуміла? – відпускаю її волосся й ховаю руки до кишені, щоб не наробити ще більших дурниць.

– Може, не твій, а батьків?

Вона ще сміє мені суперечити? Оце так новини.

– Хм… Ти вважаєш, що якщо твоя матінка виходить заміж за мого батька, то я повинен поблажливо до тебе ставитися?

– Я так не сказала, – відвертає голову вбік.

– А як ти сказала? Ти ж поставила під сумнів мої слова, а отже, вважаєш, що мене слухати не варто. Ха-ха, – нервово сміюся, не розуміючи, як мале дівчисько може собі дозволяти так зі мною розмовляти? – Отож запам’ятай. Навіть якщо твоя мати і вийде заміж за мого батька, то ти ніколи не станеш йому дочкою, а мені – сестрою. Затямила? Хоча я чомусь сумніваюся, що діло таки дійде до весілля.

– Сумніваєшся? – хмикає вона.

– Ага. Мій батько теж не пальцем роблений. Він рано чи пізно збагне, що твоя матінка виходить за нього через його статки, а не з великого й неосяжного кохання, – сміюся вголос. – Яке кохання на старості літ? Ніби те кохання взагалі існує.