Глава 2.2. Вечеря

Глава 2.2. Вечеря

Лілія

– Як? Ти ж мені тільки вчора казав, що ще шукаєш гідного працівника на посаду. От Лілічка чудово підійшла б на цю вакансію.

– То було вчора, батьку, – знову льодяний тон і колючий погляд зосередився на мені. – В мене добре працює відділ кадрів.

– Я ще навчаюсь… – вирішила тихо втрутитися в їх розмову, але вийшло так, що я пропищала ті слова. – І роботу ще не шукаю, – прочистила горло.

– Ти ж казала, шо шукаєш, – втрутилася мама.

– Ні, – подарувала їй злісний погляд.

– Як? Ввечері ти ж мені про це говорила…

Вона це спеціально робить? Не розумію.

– Це тішить, що ти навчаєшся і не хочеш поєднувати навчання з роботою, – прокоментував сивоволосий чоловік, реагуючи на моє мовчання. – Це означає, що ти повністю віддана своєму навчанні та відповідно отримаєш хорошу кваліфікацію. Владе, а ти задумайся.

– Я й думати ні про що не буду, – чоловік кинув собі до рота шматок м’яса.

– Не будь таким категоричним. Вона ж твоя майбутня сестра.

– В мене ніколи не буде сестри, – прогарчав Влад. – А зведена сестра – це не сестра.

– Негайно вибачся! – привітний голос Романа Дмитровича вмить став суворим.

– Батьку!

– Негайно, я сказав! Думати треба, що й кому ти кажеш! Ти вже дорослий чоловік, а поводишся як підліток!

– Я не підліток.

– То й поводь себе відповідно.

Владислав зціпив губи в тонку лінію та гадаю, що в цей момент він багато чого хотів сказати нам усім. Але він вдихнув свіже повітря, видихнув, а потім сказав:

– Вибачте мені. Я не подумав про свої слова, а тепер шкодую, – промовив оманливою переконливістю.

– Все добре, синку, – відповіла моя мама, на яку Владислав теж кинув злий погляд.

Здається мені, що в цьому погляді син Романа Дмитровича багато що хотів сказати моїй матері на звертання «синку», але потім перевів суворі очі на батька та знову змусив себе заспокоїтися.

Я не могла навіть шматок в рота засунути, настільки мене нервував косий погляд Владислава. Чоловік їв і все дивився на мене, ніби я примара в його житті, яку він хоче розвіяти своїм поглядом. Під таким натиском я не те що їсти не могла, я сидіти нормально не мала змоги.

– Доню, їж, – помітив мій стан Роман Дмитрович.

Коли старший і чужий чоловік назвав мене «донею», в грудях щось стиснулося. Так лагідно називав мене мій тато, якого вже пів року як немає. В очах забриніли сльози, коли я пригадала татів ласкавий погляд, який бачу зараз у зовсім ще незнайомому мені чоловіку.

– Щось сталося? – запитав він стривожено.

– Ні-ні. Все добре, – замахала головою, награно всміхнувшись.

– Страви їй просто не до смаку, – всунув Владислав свої п’ять копійок.

– Владе… – гримнув на нього батько.

– Мовчу, – прогарчав його син.

– Що ви, Владиславе Романовичу? Страви дуже смачні, – кладу до рота шматок м’яса під його злим поглядом, в якому читається, що я можу отримати ременя за своє нахабство.

– Значить так, – почав старший чоловік свою промову, прочистивши горло, – ми зібралися усі сюди за вечерею, щоб повідомити вам, наші діти, важливу новину, – Роман Дмитрович взяв долоню моєї мами в свою, і я звернула погляд на їх сплетені руки. Це символізувало щирість, вірність і кохання, якого в мене ніколи не буде. – Ми вже обрали дату весілля і хочемо вам її сповістити, поки ви остаточно тут не перегризлися, – чоловік суворо подивився на свого сина, а той у відповідь на мене, проте я відвела погляд. – Вже через місяць десятого жовтня ми з Наталією одружимося і станемо чоловіком і дружиною. Тож сьогодні ми хотіли вам розповісти усі деталі нашого розпису та поділитися з вами нашим щастям.

– Кхм… Щастям… – Владислав вголос хмикнув, помахавши головою. – В тебе й минулого разу було щастя, а потім та хвойда зрадила тобі й підставила прямо перед весіллям, очистивши до копійки твій гаманець.

– Владе! – гримнув на нього батько. – Як ти смієш?

– А що такого? Я неправий? Чи може ще скажеш, що ти кохав її до гроба?

– Закрий рота!

– Владе, синку… – почала моя мама, бажаючи поставити крапку між напруженими відносинами батьком і сина.

– Я вам не син і в мене є матір!

– Вибач, я більше так тебе не називатиму, – виправилася мама. – Але, Владе, між нами з Ромчиком і справді панує кохання, – вона лагідно подивилася на його батька.

– Пф… Ромчик… – з огидою повторив Владислав.

– Роман розповідав мені про минулі стосунки, в яких жінка його обманула й зраджувала…

– Жінка? Та то була дівчина віку твоєї доньки!

– По-перше, не «тикай» Наталії Володимирівні, вона тобі в матері годиться, а по-друге, синку, моїй обраниці на той час було тридцять років, хоча це зараз ніякого відношення не має до нашої розмови, яку ми ще й не почали.