Глава 2. Знайомство

Глава 2. Знайомство

Лілія

Ромчик такий собі… не поганий чоловік, я б сказала. У формі. Тобто офіційно одягнений у класичні чорні брюки та такий же піджак. Підкачаний, вибритий, з гарною зачіскою, яку вочевидь щомісяця робить у перукарні. Я б сказала, що Роман Дмитрович доглянутий чоловік, який вочевидь має великі статки й не знає вже, куди їх дівати. А от його син… Владислав… Це дорослий чоловік, а не, як казала мама, старший від мене на кілька років. Одразу склалося враження, що він не має жодної поваги до інших людей. Ми з мамою зайшли до вітальні, а молодий чоловік як сидів на диванчику, так і сидить. Хоча… він до біса сексуальний… Його костюмчик трієчка сидить неперевершено на ньому. Сірі брюки, біла сорочка та сірий жилет справляє на мене ще більше враження, розбурхуючи мою фантазію. Риси обличчя суворі, але вивчаючі. Він дивиться на мене примруженими очима й вивчає кожну деталь мого обличчя, тіла й елементів одягу. Я вже покрилася дрібними мурашками від голови й до кінчиків пальців, уявляючи, як його гаряче тіло притискає моє тремтяче до стіни. Боже мій… Гей, Ліє, ти про що це думаєш?

Роман Дмитрович зробив сину якесь зауваження, а тому чоловік спокійно встав і підійшов до нас ближче. Спочатку холодно привітався з моєю мамою, а потім підійшов до мене. Поки наші батьки про щось між собою гомоніли й не звертали на нас жодної уваги, Владислав пильно пробуравив мене своїм холодним поглядом, від якого моє тіло знову покрилося мурахами, а потім підійшов ще ближче та прошепотів на вухо:

– Навіть не сподівайся, що ти станеш мені сестрою. Я знаю, що ти і твоя матінка хочете відібрати гроші в мого батька, але запам’ятай – цього не буде, – мовив різко, холодно й владно. – Як і не буде ніякого весілля. Я не дозволю! Я таких, як ти, бачу наскрізь.

Що значить «таких, як ти»? Це ж яких «таких»? І чому я входжу в це «уявне» число? Я взагалі тут знаходжуся тільки з волі матері. Була б моя воля, ноги б моєї тут не було. Але ж ні. Я погодилася, зібрала речі й приїхала в чужу домівку, де мене ще й брудом поливають. Це що ще за новини? Гарне починається знайомство за майбутніми родичами.

– Наприклад… – підіймаю брову вверх, роблячи виклик чоловіку.

– Ти що, не розумієш? – скептично всміхається.

– Анітрохи, – роблю серйозний вигляд обличчя.

Владислав довго дивиться на мене, до кінця не розуміючи. Бачу навіть як якісь субтитри пробігають повз його очей. Ото задумався! Не знаєш, хлопче, що сказати?

– Лілія, – вирішую припинити нашу довгу мовчанку та протягую руку для знайомства.

Чоловік знову дивиться протяжним поглядом то на мої очі, то на мою протягнену долоню. Але вирішує її не потискати.

– Владислав, – грубо кидає, тримаючи руки в кишенях штанів, а погляд на мені.

– Приємно познайомитися, – відповідаю, повністю розгубившись.

Я, звісно, розуміла, що мене тут ніхто не чекає і радіти моїй появі точно ніхто не буде, але ж не так відкрито починати знайомство з ворожнечі. Та, здається, Владислав категорично налаштований проти мене. І це ще при тому, що він абсолютно мене не знає. А ще не знає навіть те, що я теж проти цього шлюбу.

– Діти, проходьте до столу, – почувся поблажливий голос Романа Дмитровича. – Ви ще встигнете познайомитися і порозмовляти про все.  

Чомусь батько Владислава більш привітніший, ніж його син. Сивий чоловік всміхається і воркоче з моєю мамою, ніби вони дійсно голубки. Він часто торкається руки матері та щиро їй всміхається. Слухає її уважно та з теплотою. Може, вона йому і справді подобається? Бо про кохання за кілька місяців побачень не може бути й мови.

Ми з Владиславом пройшли і сіли за стіл. Звичайно, що сіли навпроти, а не один біля одного. Син сів біля свого батька, а я біля матері. Про джентльменські навики в сина Романа Дмитровича годі й говорити. Владислав не відсунув для мене стільця, як відсунув його Роман Дмитрович для моєї мами, коли вона сідала. Хоча мені здається, що в такій ситуації він повинен був це зробити. Проте з огляду на те, що хлопець налаштований до мене вороже, звісно, що такої гостинності від нього й годі чекати.

– Отже, почнемо, – сказав привітний голос господаря будинку. – Маріє, будь ласка, неси для нас вечерю, – покликав покоївку, яка одразу ввійшла до вітальні за його наказом.

Марія вже через хвилину принесла до столу купу різних страв на таці. Тут були й запечена качка, й фаршировані овочі та різноманітні закуски. Від аромату аж дух перехоплювало та подразнювало мої слизові оболонки, наскільки хотілося все скуштувати. Розумію, чому слина котиться, бо я сьогодні нічого не їла. Не могла змиритися з рішенням матері, а тому влаштувала бойкот і залишилася без обіду. Проте, як тільки кину око на якусь страву, одразу ловлю на собі льодяний погляд сірих очей. Владислав дивився на мене так прискіпливо і з викликом, ніби очима промовляв: «Що ти тут робиш? Йди геть звідси!».

– Ліліє, розкажи нам, будь ласка, чим ти займаєшся? – запитав мене Роман Дмитрович.

Відчула як миттю почервоніли мої щоки, оскільки всі три пари очей подивилися на мене. Я вже змирилася з тим, що сиджу мов на голках, через колючі погляди Владислава, але й усі інші…

– Я навчаюся в університеті на економічному факультеті. Другий курс, – ховаю погляд від льодяних очей.