1.1

Бренан

Прокинувся я від того, що хтось вилив мені на обличчя цілий глечик води. Хто, в біса, поливає людину водою на світанку, до того ж трояндовою? 

— Ще п'ять хвилин, — не розплющуючи очей, сказав я. — Можна й п'ять днів.

— Бренане, вставай! Рада почала без тебе.

Лукас говорив підозріло тверезо. До світанку він перепивав мене в «Пузатому Вересі», а тепер бадьоро пащикував, наче й не було того. Несправедливість цього світу мене просто вбиває!

— Хай собі починають. Вони завжди починають без мене, а дім досі стоїть.

— Вони вже закінчили ритуал.

Важко розплющивши одне око, перше, що побачив, як гойдалося червоне та золоте листя старого клена. Я лежав на кам'яній лаві в трояндовому саду, а під головою в мене лежав чобіт, який хтось дбайливо підклав мені замість подушки. Чобіт, до речі, був не мій. То чий він тоді, у біса?

— Про який ритуал ти говориш? 

Звісно я знав, про який, просто сподівався, що світ змилується наді мною і Лукас скаже щось інше.

— Рада прикликала Захисника, — Лукас сів на край фонтана, поставив поруч порожній глечик і посміхнувся. За цю посмішку йому пробачали всі борги у Вересковому Броді. Сволота! — Ти сам казав, що не підеш, бо тобі не потрібна нянька.

— Мені вона й справді не потрібна.

— Рада з тобою не згодна. І, здається, твоя нянька вже прибула. Мелека каже, що в залі щось голосно гриміло, а магістр Велл знову знепритомнів. Слуги по всьому замку тільки про це й говорять!

Те що Велл знепритомнів взагалі не дивує, він непритомніє від будь-якої дрібниці. Цікаво тільки як став магістром з такою тонкою душевною організацією? А от те, що гриміло вже цікавіше!

Коли я сів, сад неприємно гойднувся перед очима. Голова гула від болю, а в роті стояв присмак учорашнього гранатового вина. Раніше я стиснув би пальці й пропустив крізь себе крихту жару, і похмілля за мить вигоріло б. Раніше я робив це, навіть не прокинувшись до кінця! За звичкою клацнув пальцями, щоб засвітити бодай вогник.

Ну ж бо, давай! Одна іскра, мені вистачить однієї маленької іскри!

Але… ні-чо-го.

Лукас делікатно відвів погляд. Він щоразу відводив погляд, коли я так робив. Краще б він сміявся, чесне слово! Від його делікатності мені кортіло жбурнути в нього чимось важким!

Шия знову засвербіла. Я почухав під коміром, де по шкірі, під шовком сорочки, тягнулися чорні лінії знаку. Три місяці тому знак займав лише ключицю, а тепер піднявся до вуха й щоночі свербів так, що я роздирав шкіру до червоних смуг. Ще трохи, і він доповзе мені до носа. Тоді я хоч матиму привід ходити в масці!

— Отже, захисник уже прибув, — підвівшись і обтрусивши з сорочки кленове листя, сказав я. — Мабуть, він здоровенний і страшний, а його відданість не знає меж! Усе це звучить так нудно. Він, мабуть, вставатиме о п'ятій і змушуватиме мене бігати довкола замку.

Боги, тільки не о п'ятій. Хай він краще отруїть мене сам!

— Цілком можливо, — погодився Лукас. — Ходімо, поки Себастіян не вирішив, що ти втік із країни.

— Я нікуди не втечу. Мої скарби лежать тут!

Я сказав це жартома, але слова прозвучали якось надто щиро. Звідки взялася ця щирість? Я що, справді так думаю? Лукас гмикнув і рушив до стежки. На ходу застібаючи сорочку, я пішов за ним. Ґудзиків вистачило тільки до середини грудей. Решта кудись поділася ще вночі. Можливо, я обміняв їх у Вересі на ставку в кості? Сподіваюся, хоча б виграв!

Зате мій кулак міцно стискав щось інше.

— Бренане, — не озираючись, сказав Лукас. — Віддай.

— Що саме тобі віддати?

— Ґудзик із мого камзола. Ти відірвав його, коли я тебе будив.

Я розтиснув пальці й здивовано подивився на долоню. На ній лежав золотий ґудзик із тисненням фазана, який просто чудово блищав. Нагріте долонею золото приємно лежало в руці. 

Цей ґудзик тепер мій! Сховаю його в кишеню, і ніхто більше ніколи його не побачить. Стоп, Бренане, ти здурів? Він належить Лукасові.

— Я такого не пам'ятаю, — чесно сказав я й поклав ґудзик до кишені.

Лукас розсміявся й махнув рукою, бо давно до цього звик. Відтоді як почалося Згасання, я встиг поцупити в нього два персні й срібну пряжку. Окремо я пишався дуже гарною ложкою. Усі ці речі лежали в скрині під моїм ліжком, і до тієї скрині я не підпускав навіть Мелеку, власну годувальницю. Чому не підпускав? Бо вони мої, ось чому! 

Дорогою до Ритуальної зали я складав промову. Мені хотілося, щоб вона вийшла гідною, але невимушеною. Спершу я подякую Раді за турботу й потисну руку великому воїнові. Потім запевню його, що служба буде легкою, бо я чудово даю собі раду сам. Наостанок я відпущу його відпочивати років на сорок. Найкраще йому підійде замкова бібліотека, бо вона розташована найдалі від моїх покоїв.

Чудовий план! Який я все-таки розумний!

Двері зали я відчинив ногою. Вони завжди заїдали, тож я завжди відчиняв їх ногою, але цього разу стулки грюкнули об стіну гучніше, ніж мені хотілося. Ну от, гідний і невимушений вхід вже провалився.

А тоді я побачив магістра Велла, який лежав на підлозі і Раду в повному складі, яка стояла з піднятими руками. За все моє життя ці поважні люди ще ніколи мене так не тішили. Хто, хай йому грець, примусив Ісольду Марч підняти руки?

Відповідь знайшлася в центрі ритуального кола. Припавши на одне коліно, вона цілилася в мене з дивної чорної штуки. Що це? Це зброя? З неї стріляють? Нею б'ють? Плямистий зеленувато-бурий одяг незнайомки вкривали бризки болота. Поверх одягу вона носила товстий жилет із кишенями, і з кишень стирчало щось металеве. Темне волосся на потилиці стягувала проста тонка петля, щоку перетинала смуга сажі, а над бровою засохла тонка цівка крові.

Переді мною стояла жінка! Проте дивилася вона на мене примруженими очима. Схожий погляд мій дід приберігав для браконьєрів.

І в цей момент у грудях щось немов заворушилося. Воно вимовило одне-єдине слово, і це слово пролунало так чітко й упевнено, що я мало не озирнувся, чи не сказав це хтось уголос: