Розділ 1. Не той захисник

Ярослава

Туман опустився на посадку ще о третій ночі і так щільно затягнув простір між деревами, що переді мною лишилися тільки спина Гриця та мокрі чорні стовбури обпалених дерев обабіч стежки. Ми несли Сашка на ношах уже хвилин сорок. Поранений то приходив до тями й крізь зуби лаявся, то замовкав. Щоразу, коли він замовкав, я нахилялася до його обличчя й прислухалася, чи він дихає.

— Бобре, не спи, — сказала я. — Ти мені ще пиво винен.

— Два, — прохрипів він. — Я все пам'ятаю.

— От і добре. До точки евакуації лишилося шістсот метрів.

Я зручніше перехопила ручку нош. Плитоноска натирала плече, автомат при кожному кроці бився об бік, а розкисла земля голосно чавкала під берцями.

Гриць різко підняв кулак, і ми завмерли.

Спершу почулося тонке дзижчання, як комар над вухом наче, а тоді воно наблизилося і стало гучнішим.

— Там дрон, лягай! — видихнув Гриць.

Ми опустили ноші на землю, і Сашко застогнав. Я впала і накрила його собою. Окопу чи ями поблизу не було, а коріння з туманом від осколків ще нікого не захистили. Притиснувшись щокою до його плеча, я встигла подумати, що мама знову скаржитиметься на мої не часті дзвінки.

Дзижчання обірвалося просто над головою, а тоді все довкола спалахнуло!

За часи служби я надивилася на вибухи. Вони спалахували білим або помаранчевим, лишаючи по собі дзвін у вухах та присмак заліза в роті. Золоте світло, яке тепло й м'яко накрило мене, підхопило з землі густою хвилею й потягло вбік, геть не було схоже ні на що, що я бачила раніше! 

Сашко вислизнув з-під моїх рук. Я вчепилася в його куртку, але мої пальці схопили тільки повітря.

— Бобре! 

А тоді мене жбурнуло різко вниз. Присівши на одне коліно, я схопила автомат,  притиснула приклад до плеча й повела стволом по колу.

Уздовж стін у бронзових підставках горіли сотні високих воскових свічок. Над ними здіймався темний купол, і розпис на ньому зображав крилату лускату істоту з довгим вигнутим тілом. Повітря пахло воском і ладаном, а крізь ці запахи пробивалася гіркота паленого полину. 

Для раю тут горіло підозріло багато свічок, а для пекла надто приємно пахло!

Під моїми колінами ще світилися лінії, складені в широке коло, всередині якого мерехтіли невідомі знаки. Поки я на них дивилася, знаки згасали один за одним.

Довкола кола стояли семеро людей: дві жінки й п'ятеро чоловіків. Вдягнені вони були в довгі мантії, на грудях в них поблискували срібні ланцюжки, а зброї ніхто з них у руках не тримав. Найближчий до мене сухорлявий лисуватий чоловік притискав до грудей товсту книгу в шкіряній оправі. Його руки дрібно тремтіли, а широко розплющені очі не відривалися від мене.

— Підніміть руки! — гаркнула я. — Покажіть мені руки, всі до одного! Хто тут старший?

Ніхто не поворухнувся. Лисуватий розтулив рота, закрив його й знову розтулив, але так нічого й не сказав.

— Магістре Велл, — тихо промовила жінка з сивим волоссям, укладеним короною довкола голови. — Здається, вона… налякана?

— Вона... — лисуватий ковтнув повітря. — Леді Ісольдо, це ж жінка!

— Ви дуже спостережливі, — сказала я. — А тепер швидко підніміть руки!

Четверо з них одразу виконали мій наказ. Сива жінка повільно й граційно підняла свої, і широкі рукави зісковзнули їй до ліктів. Лисуватий магістр з переляку впустив книгу собі на ногу, скрикнув і теж звів руки, тримаючи одну вище за іншу. Судячи з усього, у полон він здавався вперше. Тільки високий чоловік біля колони й далі стояв, схрестивши руки на грудях. На скронях у нього сріблилася сивина, а темну брову перетинав тонкий старий шрам.

— Тебе це теж стосується, — я вказала на нього стволом.

— Я так не думаю, — холодно відповів він. — Я не маю звички слухатися першого-ліпшого.

— Себастіяне, прошу тебе, — сказала сива жінка, навіть не обернувшись до нього. — Зроби, що вона каже.

Він витримав довгу театральну паузу, а тоді неквапливо розвів руками й показав порожні долоні. На його правиці блиснув важкий перстень із печаткою. Про всяк випадок я запам'ятала цей перстень, бо раптом що!

— Де мій побратим? — запитала я. — Поруч зі мною лежав чоловік із пораненням у стегно. Куди він подівся?

Вони перезирнулися між собою, і цей обмін поглядами мені зовсім не сподобався.

— Магія принесла сюди тільки тебе, дитино, — лагідно сказала жінка.

— Про яку магію ви говорите?

— Магія перенесла тебе крізь межу світів. Мене звати Ісольда Марч, і я очолюю Раду Дому Террандолів. Опусти, будь ласка, свою... — підбираючи слово, вона на мить завагалася, — свою річ. Тут ніхто не завдасть тобі шкоди.

Опускати зброю я не збиралась. Це ж ідіоткою треба бути, аби послухатись невідомих людей і залишитись беззахисною! Натомість я швидко глянула на рацію на плечі, але рація мовчала. Годинник показував 03:47, а секундна стрілка й далі бігла по колу. Високо над головами людей у мантіях темніло вузьке стрілчасте вікно з кольоровим склом. Крізь прозорий шматок скла виднівся місяць, а поруч із ним висів іще один, менший, блідо-зелений місяць.

Я заплющила очі, порахувала до трьох і розплющила їх знову. У вікні досі висіли два місяці, і рахунок до трьох, на жаль, нічим не допоміг.

— Добре, — сказала я вголос. — Мене контузило, це все пояснює.

— Перепрошую, що ти сказала? — перепитала леді Ісольда.

— Мене накрило, і тепер я лежу десь у бліндажі або в шпиталі, а мій мозок показує мені кіно про свічки й людей у халатах. Таке трапляється. У нас один хлопець після прильоту два дні розмовляв із покійною бабусею.

Мені, судячи з усього, дісталися свічки й халати, а це ще не найгірший варіант. Я щосили вщипнула себе за зап'ясток і скривилася від болю. Прикушена губа заболіла ще сильніше.

— Вона нас не розуміє, — простогнав магістр Велл. — Ми зіпсували ритуал. Я ж казав, що руни треба прописати срібним чорнилом, а не звичайним...

— Я прекрасно вас розумію, — відрізала я. — Не розумію тільки, чому ваші губи ворушаться не в такт словам.