Глава 7 Ціна правди

## Глава 7: Ціна правди
Настала тиша, така раптова й дзвінка, що здавалося, ніби весь Поділ затамував подих. Ліхтарі скверу відкидали довгі, покручені тіні на асфальт. Маргарита відчувала, як залізна хватка Марка на її плечі стала ще міцнішою. Він засунув її за свою спину так, що вона бачила лише його широкі плечі та ідеально пряму поставу.
— Тарасов, — голос Марка прозвучав низько, майже ліниво, без жодного натяку на подив чи страх. — Ти почав особисто ходити на мокрі справи? Старієш, чи твої шістки взагалі розучилися працювати?
Віктор Тарасов тихо засміявся, спираючись обома руками на свою тростину. Його погляд ковзнув по Марку і зупинився на Маргариті, яка з-за плеча свого рятівника дивилася на вбивцю свого спокою.
— Коли справа коштує мільярди, Марку, старі звички повертаються, — м'яко, майже по-батьківськи промовив Тарасов. — Професор Олександров був занадто принциповим архітектором. Не хотів ділитися своїми секретами. Сподіваюся, його донька виявиться розумнішою. Дівчинко, віддай мені те, що лежить у кишені твого нового... покровителя. І ти зможеш повернутися до своїх фарб. Обери життя.
Марго відчула, як гнів витісняє залишки страху. Вона міцніше стиснула кулаки, але промовчала — правила гри тут диктувала не вона.
— Вона нічого тобі не віддасть, Вікторе, — холодно перебив Марк.Його права рука повільно, майже непомітно опустилася до кобури, але троє бійців Тарасова миттєво підняли автомати. — Ти програв цю партію ще тоді, коли вирішив влаштувати стрілянину в моєму місті.
— Твоєму місті? — Тарасов зневажливо підняв брову. — Половина твоїх людей зараз зв'язана боєм біля галереї. Ти один, Марку. Проти моїх хлопців. Давай без дурного героїзму. Віддай шкатулку.
Марк ледь помітно нахилив голову. Куточок його губ сіпнувся в тій самій хижій посмішці, яку Маргарита бачила в кабінеті.
— Я ніколи не приходжу на зустріч один, Вікторе. Тим паче до щурів.
У цю саму мить із темряви скверу, прямо з-за спин бійців Тарасова, безшумно виросли силуети. Червоні цятки лазерних прицілів раптово розсипалися по грудях і головах нападників. Позаду них із увімкненими фарами виїхали ще два позашляховики Марка, заблокувавши Тарасову будь-який шлях до відступу.
Один із бійців Тарасова нервово здригнувся, але господар підняв руку, наказуючи їм зупинитися. Його обличчя вперше за вечір втратило самовпевненість, перетворившись на маску люті.
— Ти прорахував це, — процідив Тарасов крізь зуби.
— Я прораховую все на три кроки вперед, — спокійно відповів Марк, роблячи крок уперед і змушуючи Тарасова та його охорону відступити. — Опусти зброю і зникни з моїх очей. Якщо я ще хоч раз побачу твоїх людей біля Маргарити чи її галереї — я забуду про наші старі домовленості та бізнес-етикет. І повір, тобі це не сподобається.
Тарасов кілька секунд мовчки дивився на Марка, важко дихаючи. Потім його погляд знову перемістився на Марго.
— Це ще не кінець, — тихо прошепотів він, повільно розвертаючись. Його бійці, не опускаючи зброї, почали відходити до своїх машин.
Коли чорні автомобілі Тарасова з вереском рушили з місця і зникли в нічній темряві, Маргарита нарешті видихнула. Ноги підкосилися, і вона ледь не впала, але Марк вчасно підхопив її за талію, притискаючи до своїх міцних грудей.
— Все скінчено. Ти в безпеці, — його голос знову став оксамитовим і низьким, а в очах, що дивилися на неї, прокинулося щось схоже на людське тепло.
— Вони... вони ледь не вбили нас, — прошепотіла вона, заглядаючи в його обличчя.
Марк не відповів. Він обережно дістав із кишені кришталеву шкатулку й протягнув її дівчині.
— Тримай. Ми забрали її. Тепер час дізнатися, яку таємницю твій батько заховав від усього світу. І чому ця таємниця зв'язала наші життя в один вузол.
Він підвів її до машини, яка вже чекала поруч. Попереду була довга ніч, і Маргарита знала: повернення до колишнього спокійного життя вже не буде. Вона була в руках кримінального авторитета, але чомусь саме поруч із ним вона вперше почувалася під справжнім захистом.