Стара камера

Коли сонце зникло за горизонтом, темрява накрила місто, мов ковдра, ховаючи всі звуки та рухи. Дмитро поспішав додому після довгого дня. Вулиця, якою він йшов, була порожньою, освітлювана лише рідкісними ліхтарями, що миготіли, створюючи ілюзію присутності когось у тіні.

Раптом він почув позаду себе кроки. Обернувся, але нікого не побачив. Його серце почало битися швидше. "Можливо, здалося," - подумав Дмитро і продовжив іти. Але кроки не зникали, вони ставали ближчими. Чоловік зупинився і почув, як десь у темряві хтось видихнув.

Він вирішив, що краще змінити маршрут. Дмитро звернув на іншу вулицю, сподіваючись, що це лише його уява. Проте відчуття тривоги не покидало його. Віддалений звук скреготу металу змусив його зупинитися. Під ногами щось хруснуло. Дмитро нахилився і побачив стару, потріскану фотографію. На знімку була його квартира, двері якої стояли відчиненими.

Від шоку у нього пересохло в горлі. Як цей знімок міг опинитися тут? Чи це якийсь жарт? Він підняв фото і, не знаючи, що робити, вирішив швидше дістатися додому. Шлях до квартири здавався нескінченним. Здавалося, що за кожним поворотом хтось стоїть у темряві.

Коли він нарешті дійшов до свого будинку, все виглядало звичайним. Ніяких відкритих дверей чи слідів злому. Дмитро піднявся на свій поверх і вставив ключ у замок. Двері тихо відкрилися. В квартирі було темно, але лампа в коридорі не працювала. Він дістав телефон і увімкнув ліхтарик. Його руки трохи тряслися.

Світло освітивло кімнату, і він побачив, що на столі лежала ще одна фотографія. На цьому знімку був він, але зі спини. Фото було зроблено буквально хвилину тому. Дмитро відчув, як холод пробіг по спині. Він почув скрип за спиною і повернувся. У темряві коридору виднілися двоє блискучих очей.

"Це не може бути правдою," - прошепотів Дмитро, але відповіді не було. Очі зникли, а темрява стала ще густішою. Він зробив крок назад, але щось міцно схопило його за плече...

Далі тиша. А його крик загубився в порожньому місті, де тепер ніхто не чув кроків.

Дмитро відчував, як його серце шалено б’ється, а повітря немов густішало, перетворюючись на в'язкий морок. Рука, яка міцно тримала його за плече, була холодною і не схожою на людську. Він намагався вирватися, але сила незнайомця виявилася надзвичайною.

— Хто ти?! — прокричав Дмитро, намагаючись побачити хоч щось у темряві.

Відповіді не було. Лише слабкий шепіт, схожий на шелест листя, огорнув його з усіх боків. Незнайомець почав тягнути його назад, у темний коридор. Дмитро відчайдушно намагався опиратися, його ноги ковзали по паркету, але сил ставало все менше.

Несподівано ліхтарик у його телефоні випав із рук і покотився по підлозі, освітлюючи частину кімнати. На стіні Дмитро побачив тінь — величезну, неприродну, з довгими, неначе витягнутими руками. Тінь рухалася незалежно від постаті, що стояла за ним. Здавалося, вона жила власним життям.

У відчаї Дмитро рвучко вдарив ліктем назад, потрапивши в щось тверде. Почувся глухий стогін, і хватка ослабла. Він не зволікав — кинувся вперед, схопив телефон і знову ввімкнув ліхтарик. Світло пронзило темряву, але в кімнаті більше нікого не було. Лише на підлозі залишився слід — довга, волога смуга, яка вела до відчиненого вікна.

Дмитро зачиняв вікно на всі засувки, коли почув тихий звук. Він виходив із кухні — ніби щось дряпало по дереву. Його пальці стиснули телефон сильніше, він обережно рушив до джерела звуку. На кухонному столі лежала ще одна фотографія. Цього разу на ній був він, у цій самій кімнаті, з широко відкритими очима та жахом на обличчі. Але позаду нього на фото стояла постать, обличчя якої було неможливо розгледіти.

— Це… неможливо, — прошепотів Дмитро.

Враз двері кухні за його спиною грюкнули. Дмитро рвонувся до виходу, але двері не піддавалися. Ззовні почувся знайомий звук кроків, тепер уже гучніший, рішучіший. Серце чоловіка готове було вискочити з грудей.

— Відчинися! — він кричав, б’ючи двері кулаками.

Кроки наближалися. Дмитро повернувся, і його ліхтарик вихопив із темряви постать. Тепер він побачив її чітко. Вона була неприродно високою, з витягнутими кінцівками й безликим обличчям, яке ніби переливалося. Її руки тягнулися до нього.

У момент, коли холодні пальці торкнулися його обличчя, усе навколо раптово зникло. Дмитро опинився на тому самому порожньому перехресті, звідки почав свій шлях додому. Ліхтарі миготіли, і відчуття небезпеки нікуди не зникло. У руках він стискав ту саму потріскану фотографію своєї квартири.

Позаду знову почулися кроки.

Дмитро озирнувся. Кроки ставали все ближчими, але за спиною було порожньо. Вулиця розчинилася в тумані, густому, мов молоко. Лише миготливе світло ліхтарів розривало темряву. Він стискав фотографію так сильно, що пальці майже вп'ялися в папір.

— Досить! — закричав він у порожнечу. — Хто ти?! Чого тобі треба?!

Відповідь не змусила чекати. Вітер раптово піднявся, розносячи шепіт, що лунав з усіх боків. Цей звук був нестерпним — ніби десятки голосів, які водночас шепотіли різні слова. Дмитро не міг їх розібрати, але одне було зрозумілим: це щось зверталося до нього.

— Залиш фотографію, — пролунав гучний, низький голос, що заглушив усе навколо.

Дмитро подивився на знімок. На фотографії тепер з’явився напис, викарбуваний немов у вогні: «Це твоє відображення. Ти наступний.»

Відчуття холоду пробігло його спиною. Земля під ногами здригнулася, ніби щось велике підіймалося з-під асфальту. Він відчув, як земля буквально "дихає", і тут із туману почали з’являтися неприродно вигнуті постаті. Вони наближалися повільно, але впевнено, їхні контури зливалися з туманом, ніби сам туман і був їхньою плоттю.

Дмитро кинувся бігти, не озираючись. Його ноги ковзали по мокрому асфальту, але страх гнав його вперед. Кроки переслідувачів лунали дедалі ближче. Серце калатало в грудях, але в голові звучав лише один імпульс: "Не зупиняйся."

Він добіг до чергового перехрестя. Ліхтарі тут були вимкнені, а туман густішав. Усі вулиці виглядали однаково, ніби він бігав колом.