Загублений простір

Адель сказала йому і далі «жити цим грьобаним минулим». Сказала втопитися в ньому, у порепаній старовині, з якої користі, як з козла молока. Сказала, що по горло сита Артемовими дурницями, його химерами, його філософією бездіяльності. Вона карбувала кожне слово, ніби забивала цвяхи йому до вух: «Сита По Горло». Адель сказала, що поїде сама, а Артем нехай марудиться у своєму Дніпродзержинську, місті, бляха-муха, полум’яних зір, у своєму болоті. Їй набридло ходити лише на безкоштовні заходи й отримувати в подарунок квіти з клумби, бо коханому несила підняти дупу й заробити хоч трохи грошей, бо коханий – ідеаліст, сонний недоумок, ледащо неповоротке, гуманітарій довбаний. Їй набридло жити нарізно в загидженому гуртожитку й домовлятися то з сими, то з тими, щоб побути наодинці.

Їй усе набридло. І він їй…

Слова потонули в гуркоті трамваю. Сутеніло, і здавалося, освітлення на зупинці не здатне розсіяти цей морок. Артем підсліпувато кліпав, але темрява не відступала.

– Кам’янське, – тільки й спромігся сказати він, слухняно подаючи на підніжку важку спортивну сумку з речами, які конче потребували прання. Перед заробітками Адель хотіла заїхати до батьків. – Дніпродзержинськ тепер Кам’янське. Це історична назва.

Двері вагону зачинилися. Трамвай рушив у бік вокзалу.

Артем так і не подивився їй в обличчя. Треба було заскочити до трамваю з нею. Виправдатися, хоч щось сказати. Але духу забракло.

* * *

До ранку Артем малював у блокноті вузькі вулиці з гронами ліхтарів на стовпах і трамвайні рейки, які не сходилися на горизонті. Хотів напитися, але стипендію ще не нарахували, тож грошей лишалося тільки на те, аби дотягтися додому. Зрештою вирішив, що позичить у когось вранці, і купив найдешевшого вина. Воно було фіолетово-червоне і тхнуло віниками. Артем пив сам-один і думав, що все закономірно. Йому й так нечувано пощастило з Аделлю. Вона була занадто гарна, занадто популярна, занадто метка для нього. В усьому перша – і чомусь покохала його, який нічого не тямив: як виживати, як «крутитися» і чого насправді потрібно прагнути. Незграбного. Негарного.

От якби вона була хоч трохи інакшою!.. Не такою, якоюсь іншою… він не міг сказати, якою саме. Не був заскочений розривом, наче чекав цього з першого побачення, але від того боліло не менше.

Артем заснув, геть п’яний, злігши щокою на стіл, – і тільки тому, як з’ясувалося вранці, не захлинувся блювотою.

У міжміській маршрутці йому, виснаженому пиятикою, снилася Адель, і від того його корчило до сухих ридань просто уві сні. Коли прокидався, бачив, як сусід відсувається якнайдалі й гидливо кривиться.

Артем мав би побажати їй чогось страшного за таку кривду. Мав би проклясти наостанок. Знову поринаючи в сон, він майже сформулював.

* * *

Усі нормальні люди поїхали в табір вожатими чи влаштуватися офіціантами. Спершу Артем хотів зробити так само, довести Аделі, що він теж нормальний, що може заробити, що вартий її хоч трішки. Але працевлаштування вперлося у відсутність санітарної книжки, яку ніхто не взявся для Артема «нарішати». Тож він зробив, як звик: мама, дача, кабачки, капуста.

(Адель мала рацію: він таки лайно, що пливе річкою вниз.)

Утім, Артемові несподівано пощастило: між бабцею і матір’ю трапився розкол. Стара ні з доброго дива заявила, що хоче трохи пожити, доки ще живеться, а не сапати й поливати кінчені огірки. Мама психонула і припинила їй телефонувати. Схоже, цього літа жінкам в оточенні Артема було пороблено: усім їм уривався терпець. Скориставшись нагодою, Артем підтримав бабусю й оселився в неї на повному пансіоні, натомість лише прибирав у хаті й ходив по харчі.

Інших нагальних справ не було.

Його охопила страшенна байдужість: мало говорив, усамітнювався в колишній маминій кімнаті, але ні читати, ні дивитися фільми не хотілося. Подовгу втикав у вікно на те, як дітвора бігає у дворі хрущовки між дашками погребів. Ця картина видавалася чужою і знайомою водночас: доки не вступив до Дніпра, Артем жив на лівому березі Кам’янського, а тут, на правому, бував вряди-годи. Він бігав на цих погребах якимись вихідними, приїхавши в гості, дуже давно.

Ще знову й знову оновлював сторінки Аделі на «Фейсбуці» та в «Інстраграмі». На останньому фото вона сиділа на великій валізі в передпокої батьківської квартири, усміхнена й брава. Темна коса перекинута на груди, на футболці – єнот. Дурний єнотисько, товстий, нахабний і щасливий. Артемові не подобалася ця футболка: схожа була в кожної третьої дівчини на потоці. Адель писала: «Вирушаю на підробітки до Польщі, па-па». Артему здавалося, що вона звертається особисто до нього.

Одногрупниці надсилали повідомлення, цікавилися, як йому ведеться. Мабуть, вони все вже знали. Як же, така пара розпалася, з першого курсу разом. Йому кортіло спитати в дівчат, що Адель робитиме в Польщі: збиратиме полуниці? Чи, можливо, велосипеди? Митиме підлоги? Доглядатиме старих?

Артем боявся почути не відповідь, а коментарі до неї. І він не питав.

* * *

О тій порі йому вперше наснився Будинок-у-середмісті. Навіть уві сні, навіть погано знаючи Кам’янське, Артем був упевнений, що такої споруди на центральному проспекті немає – і що вона все-таки існує.